Уламки життя і кохання

Холод більше не зупиняється на шкірі, натомість він прошиває наскрізь, забирається під ребра й осідає там важким, крижаним льодовим груддям. Оля сидить на лавці, втиснувши підборіддя в комір куртки, але це не рятує. Її тіло б’є дрібна, невпинна дрож від холоду, і вона відчуває, що вона переростає у судоми від того запізнілого усвідомлення, яке нарешті наздогнало її тут, у порожньому шкільному дворі.

Вона витягає телефон. Пальці стали чужими, вони майже не гнуться, перетворившись на неслухняні дерев’яні тріски. Оля дивиться на екран, який розпливається перед очима через нескінченну пелену сліз. Не витираючи їх, вона дозволяє просто стікати їм донизу, обпікаючи щоки і замерзаючи на ходу. Її трусить так сильно, що зуби зрадницьки цокають один об одного, а кожен вдих дається з болем, наче вона ковтає бите скло.

Вона намагається вгамувати це тремтіння, стискаючи телефон обома руками, але судоми проходять по всьому тілу від колін до самих плечей, до голови. Її нудить. Нудить від цього холоду, від порожнечі в грудях і від того, що вона фізично відчуває, як усередині неї все розривається на шматки. Оля повільно встає, ноги підкошуються, і вона на мить хапається за замерзлу спинку лавки, щоб не впасти прямо в брудний сніг. Світ навколо хитається, стає непевним, і єдине, що вона відчуває — це це неконтрольоване, тваринне тремтіння, яке неможливо зупинити.

Оля намагається зробити крок, але ноги раптом стають ватяними, неслухняними, наче належать комусь іншому. Вона не втримується і знову важко падає на лаву, бо голова починає крутитися так сильно, що обриси гімназії та дерева навколо перетворюються на розмите сіре марево. Світ навколо неї хитається, і дівчина мимоволі хапається за замерзлу дошку сидіння, відчуваючи, як через тонкі джинси шкіру починає нещадно пекти. Вона вже давно не відчуває холоду як такого, бо він перетворився на тупий, свердлячий біль, від якого тіло просто німіє, але Оля продовжує сидіти, не маючи сил навіть на те, щоб просто вирівняти спину.

Її руки, які вона судомно притискає до грудей, поступово втрачають будь-яку чутливість. Пальці омлівають, стають твердими і нерухомими, наче крижані бурульки, і Оля з жахом усвідомлює, що майже не відчуває телефону, який все ще тримає в долонях. Кожен рух супроводжується нудотою, яка підкочує до горла разом із гарячими сльозами. Свідомість то виринає в реальність, де пече від морозу, то знову занурюється в той темний вакуум, що утворився на місці її серця після побаченого в кабінеті.

Вона змушує свої заціпенілі пальці слухатися, розблоковує екран і заходить у месенджер. Погляд на мить затримується на дибільній назві їхньої спільної групи, яке вигадала Женя ще на початку року. Вона тисне на значок мікрофона. Тремтячий палець ледь утримує кнопку, поки Оля намагається вхопити ротом хоча б трохи повітря.

— Це піздєц… — Її голос звучить як шелест сухого листя, він хрипкий і зовсім не схожий на її власний. — Я зараз… я була в кабінеті батька. Там був ноут Лєри. — Вона замовкає, бо новий напад ридань перехоплює горло. Оля заплющує очі, і гарячі сльози падають прямо на холодний дисплей, розмиваючи іконки додатків. Ковтнувши, вона заплющує очі і продовжує. — Це вона. — Шепоче вона в мікрофон, але звук переходить у тихе, майже тваринне виття. — Весь цей час «Підслухано» — це була вона! Я бачила адмінку, бачила ваші фото, Женю… те твоє фото з Максом, оригінал у неї в папці! Вона нас просто… вона… вона… — Оля захлинається словами, вона розповідає, як побачила другий акаунт, як побачила чернетки майбутніх постів, де Лєра збиралася розкривати стосунки якихось одинадцятикласників. Дівчині здається, що її нутрощі вивертають назовні. Вона відчуває себе брудною, використаною, наче вона була цікавим експериментом для вчительки, яка ввечері цілує її в чоло, а вночі розпинає її друзів перед усією школою. — Вона знала про все, що ми їй довіряли! Кожне слово! — Оля майже кричить у телефон, не зважаючи на те, що перехожі можуть її почути. — Я не можу, я… мені… я… так хуйово, дівчата, я просто хочу померти зараз. — Вона відпускає кнопку. Повідомлення відлітає, залишаючи після себе дзвінку, порожню тишу, яку перериває лише свист вітру між деревами.

Телефон у змерзлій руці вібрує, наче навіжений. Оля дивиться на екран крізь завісу нових сліз, і ці короткі, уривчасті поштовхи апарата віддають прямо в зап'ястя. Повідомлення доставлено. Під записом, де вона щойно вивернула себе навиворіт, з'являються дві сині галочки. Дарина реагує миттєво. Її статус «друкує…» то з’являється, то зникає, коли вона щось гарячково строчить, видаляє, знову пише. Екран засипає повідомленнями, які Оля бачить лише уривками, бо не має сили навіть сфокусувати зір.

— Оль що за фігня? Не може бути, Лєра не могла, вона не могла, сама знаєш чому. Може ти помилилась? Вона ж нас так любить, вона моя тьотя в кінці кінців  

Але найболючішим стає інше. Вгорі чату з’являється статус, якого Оля не бачила, здається, цілу вічність, бо Женя в мережі. Та сама Женя, яка не відповідала на дзвінки й, здавалося, просто випарувалася з реальності від сорому та болю. Вона не пише нічого, лише мовчки висить у мережі, слухаючи це голосове.

Назву групи знову перекриває черговий потік знаків питання від Дарини, але Оля відчуває лише огиду. Кожна літера на дисплеї здається їй отруйною. Вона бачить, як Женя починає друкувати, потім зупиняється, потім знову… але Олі вже байдуже на слова. Їй не потрібні співчуття чи плани помсти. Вона не відкриває чат, не читає ці панічні вигуки Дарини, які зараз здаються такими дрібними порівняно з тією прірвою, що відкрилася під її ногами. Оля просто тисне на кнопку блокування, і екран згасає, залишаючи її в повній темряві зимового вечора.

Вона робить першу спробу встати, і коліна зрадницьки підгинаються. Оля знову важко осідає на замерзлу лаву, відчуваючи, як онімілі м'язи протестують проти будь-якого руху. Дупа і стегна настільки замерзли, що вона відчуває їх як важкі, неживі шматки льоду. Тіло б’є така люта дрож, що зуби вистукують дрібний ритм, який віддає в саму основу черепа. Оля стискає зуби так сильно, що щелепа починає боліти, і, вхопившись обома руками за крижане сидіння лави, нарешті змушує себе піднятися.