Пароль до зради

22 грудня. Після кожної ночі сходить сонце. Але не варто забувати, що воно перестає світити кожен вечір.

*******************
ВІД ОБЛИЧЧЯ ЖЕНІ
*******************
Женя заходить за ріг гімназії, де вітер підіймає з землі колючий пил із замерзлого снігу. Тут, у затінку між цегляним виступом і високим парканом, світло здається зовсім тьмяним, наче хтось прикрутив яскравість. Вона йде швидко, навіть майже біжить, обхопивши себе руками за плечі. Пальці впиваються в тканину светра, але це не рятує, бо холод продовжує прошивати наскрізь, змушуючи легені стискатися при кожному вдиху. 

Вона зупиняється біля самої стіни, притискаючись спиною до шорсткого бетону. Женя важко дихає, і кожна хмарка пари, що виривається з її губ, миттєво розчиняється в холодному повітрі. Вона не взяла куртку навмисно, бо їй здавалося, що якщо вона відчує справжній, фізичний біль від морозу, то той інший біль, що всередині, трохи вщухне. Вона заплющує очі, намагаючись втихомирити тремтіння в колінах. Тут, за рогом, її ніхто не побачить. Немає цих нескінченних коридорів, немає шуму перерви, немає того сорому, який пече обличчя кожного разу, коли вона бачить екран телефону. Вона просто хоче постояти так хвилину, у цій сірій, крижаній тиші, поки серце не перестане калатати об ребра, наче спійманий птах. Перед початком уроків сьогодні треба розслабитися.

Вона повільно дістає з кишені штанів м’яту пачку. Пальці вже зовсім задерев’яніли від холоду, вони ледь слухаються, коли вона витягує одну тонку білу паличку і крутить її між пальцями, дивлячись на те, як тремтять кисті. Женя пам’ятає, як обіцяла собі ніколи цього не робити. Це була така дурна, дитяча впевненість, що вона — інша, вона вища за ці підліткові способи заспокоїти нерви, вона сильна. Вона завжди знає, як тримати себе в руках, як бути тією ідеальною версією Жені, яку всі звикли бачити.

Але зараз, стоячи в тіні гімназії, їй хочеться зробити боляче тій «правильній» дівчинці, якою вона була ще менше місяця тому. Хочеться перекреслити все, що в ній вважали гарним, бо це гарне не врятувало її від того бруду, який вилили на неї в мережі. Женя підносить фільтр до губ, але не припалює, просто тримає її, відчуваючи холодний папір, і бореться з бажанням нарешті здатися.

— Ти ж обіцяла не курити. — Лунає низький голос зовсім поруч. 

Женя здригається всім тілом, але не обертається. Вона стискає цигарку так сильно, що папір починає рватися, а тютюн висипається їй на долоню. Макс стоїть біля самого рогу, засунувши руки в кишені своєї важкої куртки. Він дивиться на неї прямо впритул, і, здається, вони вперше так близько після сварки. 

— А ти не зливав увесь бруд людей у канал. — Відрізає вона, шмигнувши носом. Від холоду з нього почала текти вода. Макс робить крок до неї, і змушує Женю нарешті розвернутися. Вона дивиться на нього знизу вгору, і її очі блищать від холодної люті, яка змушує забути про мороз. — Не смій. — Кидає вона, коли він відкриває рота, щоб щось пояснити. — Не смій говорити мені про обіцянки. Ти стояв поруч, ти усміхався, ти тримав мене за руку, я тобі вірила, а в іншій руці в тебе був телефон, через який ти виставляв моє життя, життя наших людей, власних друзів на посміховисько. Це ж так весело, правда? 

— Женя, все не так. — Він намагається торкнутися її ліктя, але вона відсмикує руку, наче від вогню. — Я пішов з адмінів. Я просто не міг інакше і хотів, щоб це припинилося.

— Припинилося? — Вона видає короткий, сухий смішок і з роздратуванням на мить відводить погляд. — Воно не припиниться. Те, що ти зробив, тепер на кожному екрані в цій довбаній школі. Ти не видалив канал, Максе, ти просто видалив себе з відповідальності. Це так по-чоловічому — кинути сірник і втекти, поки все горить. — Вона розтискає пальці, і поламана, зіпсована цигарка падає в брудний сніг біля її кедів.

— Я не міг, це не мій канал, я не можу його видалити! — Ледь не зривається на крик Макс, але Женя не слухає, продовжує казати за своє. 

— Знаєш, що найгірше? — Женя робить крок до нього, майже впираючись пальцями в його груди. — Не те, що вони всі це прочитали. А те, що коли я бачу тебе, мені досі хочеться, щоб це було неправдою. Але це правда. Ти — той, хто це зробив. — Вона різко розвертається, збираючись піти геть, назад до дверей, до тепла, яке її вже не зігріє. Холодний вітер б’є в обличчя, розбиваючи об нього важкі кристалічні сніжинки.  

— Женю, чекай! — Макс підскакує до неї в кілька широких кроків, перегороджуючи шлях. Він  майже грубо хапає її за плечі й притягує до себе, проти її волі замикаючи в міцних обіймах. Женя впирається долонями в його груди, намагається вирватися, дихає часто і збито, але він лише міцніше стискає руки, не даючи їй відсторонитися.

— Пусти! — Шипить вона йому в шию, але голос зрадницьки тремтить від холоду й безсилля.

— Послухай мене, просто послухай. — Шепоче він їй кудись у скроню, і його гаряче дихання обпікає її замерзлу шкіру. — Я ненавиджу цей канал. Я ненавиджу себе за те, що не зупинив це раніше. — Він цілує її у скроню, у волосся, у голову. Женя починає тремтіти у його обіймах, все ще безсила перед ним і надто змерзла, щоб вибратися з кільця рук. — Холодна ти, дурна, захворієш же. — Він відпускає її лише на мить, і Женя вже збирається нарешті знайти у собі сили відштовхнути його, але Макс одним швидким рухом розстібає свою важку куртку, скидає її з плечей, залишаючись у самій лише тонкій сорочці, і накидає її на Женю. Важка, тепла тканина, що ще зберігає тепло його тіла і ледь вловимий запах його парфумів, миттєво огортає її, немов кокон.

Куртка велика на неї, вона звисає майже до колін, роблячи Женю зовсім маленькою і крихкою на фоні сірих стін. Вона хоче скинути її, кинути йому під ноги, але тіло мимоволі вбирає це тепло, і руки самі собою хапаються за краї коміра. Макс стоїть перед нею, здригаючись від різкого пориву вітру, але не відводить погляду. Його обличчя зовсім близько, і Женя бачить, як він кусає губи, намагаючись знайти ще якісь слова, яких у нього більше немає.