Вікторівна і крапка

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЛЄРИ

*******************

Без Олі, яка невідомо куди і на скільки поїхала, стає надто сумно і нудно. Кожен куток у цій квартирі тепер кричить про Олю: забута на гачку резинка для волосся, запах її парфумів, який досі висить у повітрі, наче глузування, її речі у ванній, у вітальні на дивані, навіть у Лєри в кімнаті. Лєра проходить на кухню, і її погляд падає на порожню чашку. Вона повільно опускається на стілець, але сидіти не може — внутрішній неспокій підкидає її вгору. Вона починає міряти кухню кроками, від стіни до стіни, як загнаний звір.

«Що я накоїла?» — Ця думка, здається, вже назавжди сидітиме у скронях Валерії, б’ється в них пульсуючим болем. Вона відпустила її туди, де Олю чекає лише приниження та лід Карини. Лєра знає, що Карина ніколи не прийме її, вона знає, що Олег — це людина, яка не має серця, але вона дозволила Олі піти. Провина стає майже фізичною, вона тисне на діафрагму, не даючи вдихнути на повні груди.

Лєра хапається за край столу, відчуваючи, як тремтять руки. Їй треба комусь виговоритися, інакше вона просто вибухне. Кирило Матвійович — єдина людина, яка знає частину правди, яка не засудила, яка мовчала. Вона хапає телефон, пальці ковзають по екрану, і коли вона нарешті чує довгі гудки, з її грудей виривається судомний, хрипкий видих.

Вона стоїть посеред темної кухні, обхопивши себе вільною рукою, наче намагаючись не розвалитися на частини, і чекає, поки той, хто знає її таємницю, підніме слухавку. Самотність у ці хвилини здається їй смертельним вироком.

Поки з якихось причин учитель математики не бере слухавку, Лєра витягає з кишені рюкзака Олі її цигарки, які Оля так ретельно ховала від Лєри, сподіваючись, що в неї виходить добре. Сівши на підвіконня, тремтячими руками декілька разів клацає запальничкою, поки нарешті старий кремінь не спалахує і не випускає несміливий вогник. Кінчик цигарки шипить, починає горіти, і Лєра морщиться від неприємного запаху диму. Вона не дозволяє Дарині палити, а Оля чомусь подумала, що Лєра не любить цигарки, тож при ній не палила. Лєра була вдячна.

Щойно Лєра затягується гірким і теплим димом, як у телефоні чується клацання і цифри виклика починають відлік.

— Привітик, Лєруся. — М’яко, по-батьковому тепло каже Кирило Матвійович. — Щось сталось? Чи ти просто так? — Питає він, і Лєра чує гуркіт його кухні. Випустивши дим у кімнату, Лєра зітхає.

— Привіт. Та… Дзвоню запитати, як ти? Все добре? — На диво, голос Кирила спокійний і безтурботний, звично втомлений та рівний. Не такий, який мав би бути у людини, яка через зізнання втратила найближчого друга.

— Все добре, насолоджуюсь вечором неділі, а ти? Все добре? У тебе і… Олі? — Обережно питає він, чомусь понизивши голос. Серце Лєри зробило неприємний кульбіт до живота, викликавши нудоту. Можливо, це було через цигарки, які виявились заміцними для Лєри, яка не курила вже півроку.

— Все добре. — Пусто відповідає вона, зітхнувши. Слова крутяться на язику, та жодне з них не хоче складатися у речення. Усе, що вона хоче сказати, стосується Олі.

— Я чую, що в тебе щось сталося. — Раптово серйозніше починає наступати Кирило Матвійович. Лєру це завжди дивувало, як він усе розуміє та одразу чує. А ще бісить, бо в такі моменти він завжди грає з себе татуся.

— Я вчора одну розмову підслухала… — Здалеку і натяками починає Валерія, обережно підбираючи слова. Кирило Матвійович на тому кінці проводу важко і роздратовано зітхає, бо ніколи не любив довгі розмови і прелюдії, і Лєра це прекрасно знає. — Ти вже мене вибач, але я на тебе ображена. — Одразу і з ходу заявляє вона.

— З якого це?! — За звуками здалося, що Кирило поперхнувся.

— Я думала, ми з тобою друзі, і я тебе точно не засудила б за це і ти знаєш про це. А ти мовчав. — Лєра, не відчуваючи жодної образи, розслабляється на підвіконні, знову затягуючись цигаркою. Кінчик тліє яскравим вогником у сутінках дня.

— Ти куриш? — Кирило як на зло все відчуває. Лєра морщиться, коли дим починає дряпати горло.

— А ти гей. — Констатує факт вона. На тому кінці телефонного проводу звисає тиша, нервово переривається легким, здивованим і тихим кашлем. Випустивши дим через ніс, вона морщиться, та продовжує, струшуючи попіл з кінчика цигарки. — Знаєш, я зараз почуваюся повною дурепою. Ти ж мій найкращий друг, Матвійович. Як ти міг мені не сказати? А я… бачила, що ти якийсь закритий, але щоб аж настільки... Бідні наші школярки, Кириле, вони ж там такі плани будують, а в тебе зовсім інші таємниці. — Вона гірко посміхається, роздивляючись цигарку.

— Я… — Одразу починає щось казати Кирило, щойно Лєра замовчала. Але слів не знаходить, тож мовчить. — Ти прекрасно розумієш, чому я не розповів тобі. — Акцентує він на персоні Лєри. Обурення і сором миттєво підіймаються тілом Валерії.

— Ти прекрасно знаєш, що від мене це не залежить! — Підвищує голос вона настільки, що аж гарчить у слухавку. Пальці надто сильно стискають цигарку, і за мить вона ламається, розсипаючи тютюн на домашні штани Лєри. — Чорт. — Шипить вона, затушуючи цигарку прямо об підвіконня.

— Оля вже знає?

— Ні. Але я розповіла про вашу розмову. Іншу. — Лєра зістрибує з підвіконня і знову бере у Олі цигарку. Менше покурить. — Вона відреагувала, м’яко кажучи, дуже буйно. — Вона зітхає, і, притримуючи плечем телефон, знову клацає запальничкою. На тому кінці проводу явно щось відбувається, Лєра чує шепіт і якийсь сторонній гуркіт від Кирила. — Що у тебе відбувається? — Питає вона, нахмурившись і намагаючись розчути бодай щось.

— Лєрочка, така справа… З тобою хочуть поговорити. — Тихо каже Кирило.

— В сенсі? Хто? — Але в наступну мить Лєра чує голос, який ніколи не думала б знову почути. Лєра застигає, почувши це важке, переривчасте дихання у слухавці. Вона ще не встигла оговтатися від свого зізнання Кирилу, як розуміє, що Віктор чув усе. Кожне її слово про Олю, орієнтацію Кирила, про куріння.