Чужа рідня

Неділя дев’ятнадцятого грудня починається для Олі з м’якого світла, що розливається по кухні Лєри, створюючи ілюзію спокою, у яку хочеться вірити всупереч усьому. Оля сидить за столом та вдихає густий аромат свіжої кави, спостерігаючи за кожним рухом жінки, яка здається їй зараз неймовірно крихкою та водночас недосяжною. Вона бачить, як Лєра навмисно уникає її погляду і як вона зосереджено розглядає щось на дні своєї чашки, наче там можна знайти відповіді на всі ті питання, що мучать її після вчорашнього вечора. Оля відчуває цю невидиму стіну, яку Лєра знову зводить між ними, намагаючись повернутися до звичної ролі дорослої та стриманої вчительки, і це знання відгукується в серці дівчини тупим ниючим болем.

Вони снідають повільно, майже механічно, і звук керамічних ложок, що б'ються об стінки горнят, видається Олі занадто гучним у цій кімнаті. Вона бачить, як Лєра намагається тримати спину рівно, як вона намагається бути просто другом чи наставницею, проте тремтіння її пальців видає весь той внутрішній розбрат, який вона не в силах приховати. Лєра мовчить, і ця відсутність слів тисне на плечі Олі сильніше за будь-які докори, бо в цій тиші виразно чути, як Лєра картає себе за кожну хвилину проведеного разом часу. Оля продовжує сидіти навпроти, не намагаючись порушити цю дистанцію, хоча їй відчайдушно хочеться простягнути руку через стіл і торкнутися холодної долоні жінки, щоб просто нагадати про свою присутність.

Вона бачить, як Валерія ховає очі за парою від гарячого напою, наче це може захистити її від близькості, яка лякає її більше за будь-які погрози чи плітки. Оля відчуває, як цей сніданок перетворюється на випробування волі, де вони обидві вдають, що все нормально, хоча насправді кожна думка Лєри просякнута відчаєм, а кожна думка Олі — ніжністю, якій немає куди подітися. Можливо, Лєра права і Оля ще занадто мала, щоб усвідомити, яку проблему становлять їхні почуття одна до одної.

Нарешті Лєра повільно відставляє напівпорожню чашку, і тихий звук кераміки об стільницю розрізає затяжну тишу, яка вже встигла стати майже нестерпною для них обох. Вона піднімає очі, і Оля бачить у них таку глибоку втому та бездонний, темний відчай, що їй на мить стає важко зробити наступний вдих. Жінка переплітає пальці в замок і кладе руки на край столу, наче намагаючись створити ще одну перешкоду між ними, хоча її погляд, сповнений болючої ніжності, каже про зовсім інше. Її голос звучить незвично сухо та хрипко, коли вона нарешті наважується вимовити те, що обмірковувала всю ніч, поки Оля спокійно спала поруч.

— Я вчора була у школі… І випадково почула одну розмову… — Здалеку починає вона, облизнувши губи. — Там… Вітя і Кирил… Ну тобто твій батько і Кирило Матвійович… Вітя…  — Слова Валерії наче не хотіли вимовлятися, та Оля терпляче мовчала. — Він справді дуже любить тебе, Олю, попри все те божевілля та весь той жах, що він накоїв за останні дні. Він зараз абсолютно зламаний і розгублений, і я бачила в його очах такий непідробний страх за тебе, який просто неможливо зіграти чи підробити. Думаю, він хотів би, щоб ти нарешті повернулася додому, і він готовий прийняти тебе назад, хай би якими складними були ваші стосунки до цього. — Оля застигає на місці, і почуте б’є її сильніше за будь-який фізичний удар, залишаючи по собі лише дзвінку порожнечу у вухах. Вона відчуває, як хвиля гострого обурення піднімається десь із глибини, миттєво витісняючи всю ту лагідність, яку вона так бережно плекала в собі протягом цього ранку.

— Він взагалі з глузду з’їхав?! Він вигнав мене з дому через те, що я підстриглась, потім взагалі перестав мати зі мною зв’язок, а тепер каже про таке?

— Дослухай мене до кінця, будь ласка. — Тихо, але дуже твердо просить Лєра, і в цьому благанні чується стільки любові, що Оля мимоволі затихає. — Я не намагаюся тебе вигнати, я клянуся тобі в цьому, я просто хочу, щоб ти чітко знала: у тебе все ще є дім, де на тебе чекають, навіть якщо зараз тобі здається, що все зруйновано назавжди. — Лєра на мить заплющує очі, наче наступні слова завдадуть їй справжнього фізичного болю, але вона не відвертається і не намагається виправдатися. Вона лише нахиляється трохи ближче до дівчини, і Оля помічає, як на її блідій шиї напружуються жили від неймовірної внутрішньої напруги, яку вона намагається приборкати. — Але якщо ти хочеш, ти могла б повернутися додому. Я бачу, що ти сумуєш за гітарою. — Справді, Оля вже тиждень як не намагається спробувати зіграти щось більше, ніж декілька сумних акордів.

— Ахуєть, Лєра, ти що собі взагалі думаєш? — Виривається в Олі, і її голос помітно дрижить від нестерпної образи та нерозуміння. — Ти зараз серйозно пропонуєш мені повернутися туди, звідки мене виставили за двері як непотрібну річ? Ти просто хочеш позбутися мене, бо тобі стало надто страшно нести за це відповідальність?

— Ні! Тобто, так! Тобто… — Валерія запинається, зітхає і заплющує очі. — Я хочу, щоб ти повернулась до батька, який є твоїм батьком, бажає тобі лише добра, і у якого ти точно будеш у безпеці від усього того, що відбувається. — Завжди прискіплива до мови Лєра не помітила, як зробила помилку. Але Олю хвилює не це.

— А що відбувається?! Що? Коли ти мені скажеш, що між нами, хто ми? Як довго ти вдаватимеш, що наші стосунки не є стосунками, як довго будеш обманювати мене цілунками, а потім казати, що це неправильно і краще нам так не робити?! — Голос Олі, зірвавшись на високу ноту, відлунює від кахлів на кухні. Лєра повільно піднімає голову, і Оля бачить, як у її очах, зазвичай стриманих і глибоких, зараз віддзеркалюється її власна постать. Вона дивиться на Олю з тією самою безнадійною ніжністю, не намагаючись захиститися чи перевести розмову в інше русло.

— Я не обманюю тебе. — Нарешті каже Лєра, і її голос звучить настільки надломлено, що здається, ніби він ось-ось розсиплеться на гострі друзки. — Кожен мій поцілунок — це правда, і саме це мене найбільше лякає. Бо я не знаю, як бути цією правдою і водночас залишатися тією людиною, якою я маю бути для тебе, для школи, для твого батька. Хто ми? Ми — катастрофа. Красива, неймовірна, але катастрофа, яка спалить нас обох, якщо я хоч на мить дозволю собі забути про те, що правильно, а що ні. — Вона робить глибокий вдих, намагаючись вгамувати дрижання в руках, але пальці на столі продовжують ледь помітно ходити ходором. Лєра нахиляється трохи вперед, наче хоче скоротити цю прірву між ними, проте так і не наважується торкнутися руки дівчини, як не наважувалась Оля. — Тобі здається, що я хочу тебе позбутися, але насправді я просто хочу врятувати тебе від себе самої. — Продовжує вона, і в її погляді проступає такий гострий біль, що Олі стає фізично боляче це бачити. — Я вдаю, що між нами нічого немає, бо якщо я визнаю це вголос, якщо я назву це… тим, чим воно є… то воно справді таким стане.