Бруд

*******************

ВІД ОБЛИЧЧЯ ЛЄРИ

*******************

Лєра повільно перегортає сторінки класного журналу і вписує прізвища учнів у нові графи на наступний семестр, намагаючись зосередитися на кожному русі ручки та на тому, як рівно лягають чорнила на папір, поки в порожньому класі чути лише відлуння далекої музики зі спортзалу та тихий шелест паперів під її руками. Вона перевіряє відповідність тем у календарному плані та методично переносе їх у електронну базу даних, відчуваючи певне полегшення від того, що впорядкованість цих робочих моментів дозволяє їй не думати про сторонні речі та просто плисти за течією звичних обов’язків, які заповнюють її суботній ранок. Лєра відсуває вбік стопку підручників і звільняє місце для горнятка кави, що вже встигла трохи охолонути, проте її це зовсім не турбує, бо вона надто занурена у процес складання розкладу додаткових занять та аналізу успішності класів за минулий місяць. Вона дивиться на чисті аркуші планів і поступово заповнює їх новими завданнями та тестами, отримуючи задоволення від того, що кожна хвилина її часу зараз витрачена на конкретну справу, яка не потребує зайвих слів чи емоцій, лише уважності та спокійної зосередженості на моніторі ноутбука. Її думки течуть плавно і вона навіть не помічає як минає перша година такої роботи, бо ця самотність у кабінеті серед знайомих карт та посібників здається їй єдино правильним станом, у якому вона може залишатися собою без необхідності щось пояснювати чи приховувати від оточуючих.

Раптовий дзвінок телефону розрізає тишу кабінету і змушує Валерію Віталіївну відкласти ручку вбік. Валерія Віталіївна знімає слухавку після другого гудка і чує сухий, майже металевий голос секретарки, яка просить її якнайшвидше зайти до приймальної, бо виникла справа, що абсолютно не потребує зволікань і має бути вирішена негайно.

— Валеріє Віталіївно, доброго дня, негайно зайдіть до мене. — Каже жінка на тому кінці дроту таким тоном, від якого у Лєри миттєво холонуть кінчики пальців, а в животі з’являється неприємне відчуття порожнечі.

— Так, звісно, вже йду, це стосовно звітів за семестр чи виникла якась інша проблема? — Запитує вона максимально рівним голосом, намагаючись не видати свого хвилювання, хоча серце вже починає вдарятися об ребра набагато частіше, ніж зазвичай.

— Я не буду обговорювати це телефоном, просто прийдіть зараз, бо розмова буде серйозною. — Коротко кидає секретарка і кладе слухавку, залишаючи після себе лише довгі гудки, які в тиші кабінету звучать як зворотний відлік до катастрофи.

Цей наказний тон і відмова пояснити причину виклику малюють у голові Валерії єдиний можливий сценарій, пов’язаний з їхніми стосунками з Олею. Лєра думає про те, що можливо хтось із батьків побачив їх разом поза школою, або хтось із колег помітив, як Оля заходить до її кабінету частіше, ніж того потребує навчальний процес, і тепер це знання перетворилося на офіційну скаргу, яка лежить на столі у адміністрації. Вона намагається згадати кожну хвилину останнього тижня і кожен свій жест, але страх того, що їхня таємниця нарешті розкрилася і зараз вона втратить усе, включно з можливістю бачити Олю, стає настільки відчутним, що в неї починають тремтіти руки. Коли вона нарешті виходить у коридор, їй здається, що повітря навколо стало крижаним, і кожен крок у напрямку приймальні наближає її до моменту, коли їй доведеться вигадувати виправдання своїм почуттям, хоча вона вже майже впевнена, що їх викрили і ця розмова стосуватиметься лише Олі та її подальшого перебування в школі. Мови про те, щоб Валерія залишилась працювати у цій сфері, навіть не буде.

Учителька йде порожнім коридором і кожен звук її підошв об кахель здається їй занадто густим та викривальним, бо в її голові зараз крутяться лише хаотичні думки про те, наскільки крихким є їхнє з Олею спільне життя та як легко одна випадкова помилка може перетворити їхні почуття на предмет публічного осуду. Вона намагається дихати рівно і переконувати себе, що секретарка могла викликати її через звичайну помилку у звітах, проте внутрішній голос дорослої жінки, яка звикла прораховувати всі ризики, невпинно шепоче їй про небезпеку і про те, що вона власноруч поставила під удар не лише свою кар'єру, а й майбутнє дівчини, за яку тепер несе повну відповідальність.

Коли вона наближається до повороту, її роздуми раптово перериваються різким криком, що доноситься з-за дверей кабінету математики, і цей звук настільки не вписується у тиху атмосферу суботнього дня, що Лєра миттєво завмирає на місці, відчуваючи як адреналін змушує її серце калатати десь у самому горлі. Вона впізнає голос Віктора Олександровича, який зазвичай звучить холодно і стримано, але зараз у ньому стільки люті та напруження, що Лєра, замість того щоб пройти повз, інстинктивно втискається у нішу біля стіни та обережно робить кілька кроків ближче до напіввідчинених дверей, намагаючись стати максимально непомітною у тіні коридору. Вона ховається за масивним виступом дверей і затамовує подих, спостерігаючи за вузькою смужкою світла, що падає з кабінету, поки її розум гарячково обробляє почуті слова, а тіло напружується від усвідомлення того, що вона щойно опинилася в епіцентрі розмови, яка безпосередньо стосується її та Олі. Лєра стоїть нерухомо і боїться навіть поворухнутися, бо кожне слово Віктора просочене такою ненавистю, що вона фізично відчуває небезпеку, яка виходить від цієї людини, і розуміє, що тепер їй доведеться почути правду, від якої вона так довго намагалася втекти.

— Вона знову притягла її сюди ледь не за ручку, розумієш ти це чи ні! — Віктор майже зривається на крик, і Лєра відчуває, як у його словах змішується пекуче роздратування з якоюсь дикою, неосмисленою панікою. — Як малу дитину, Кириле! Вони йдуть коридором так, ніби просто подружки, і мене це просто виводить з себе, бо вони мають бути обережнішими, вони мають ховатися так, щоб жодна жива душа навіть подумати не могла про щось подібне. Я не хочу, щоб з ними щось сталося, я не хочу, щоб їх викрили і розіп’яли на очах у всієї школи, ти можеш це збагнути своєю математичною головою? — Він починає важко крокувати кабінетом, і Лєра чує кожен його нерівний, важкий крок, який свідчить про те, що він зараз перебуває на межі нервового зриву і сам не знає, куди подіти власну лють. — Я бачу, як вони дивляться одна на одну, і в мене все всередині перевертається від страху, що завтра хтось інший помітить те саме і тоді все закінчиться. Вони наче навмисно випробовують долю, і я лютую, бо не можу контролювати це, не можу затулити їх собою від пліток, які вже з кожного кутка я чув.