В ритмі секретів

Спортзал зустрічає десятикласників звичним, трохи сирим і задушливим повітрям, у якому запах свіжої мастики для підлоги змішується з пилом важких матів, складених у кутку. Висока стеля відлунює кожним різким звуком, і рипінням кросівок, і гучними вигуками хлопців, і нервовим сміхом дівчат. Великі вікна під самісінькою стелею пропускають тьмяне грудневе світло, яке робить усе навколо блідим.

Оля заходить усередину, миттєво відчуваючи, як холодний протяг з коридору б’є у спину. Поруч із Олею Женя нервово смикає край своєї кофти. Її дихання уривчасте, а очі гарячково блищать. Вона шукає ними Макса посеред натовпу. Макс стоїть у колі хлопців, розслаблено закинувши голову і щось розповідаючи. Він виглядає так, ніби нічого не сталося, ніби не було ніякого «Підслухано», ніби він не нищив їхні життя ще кілька днів тому. Ця його спокійна впевненість душить Женю сильніше за важке повітря залу. Дарина стоїть з іншого боку, засунувши руки в кишені, і лише її напружені плечі видають, наскільки вона готова до будь-якої провокації.

У кутку залу хтось тихо вмикає колонку. Хрипкий звук налаштування апаратури ріже слух, змушуючи всіх на мить замовкнути. Збентежені викликом в спортзал підлітки збиваються в купи, кидаючи косі погляди один на одного, а вчителі перешіптуються у кутку, кидаючи погляди на учнів. Оля бачить високу худорляву статуру математика, маленьку фігуру вчительки фізкультури, повну постать вчительки мови. Десь серед них, можливо, заховалась і Лєра.

Різкий, нестерпний писк мікрофона розрізає гул спортзалу, наче лезо бритви по склу. Десятикласники одночасно здригаються, хтось затуляє вуха пальцями, хтось болісно морщиться, відвертаючись від імпровізованої сцени біля шведської стінки. Вчитель фізкультури з роздратуванням ляпає долонею по динаміку колонок, що риплять від перевантаження, а новий практикант фізкультури Тимофій, який вів у них декілька уроків, ніяковіючи, намагається підкрутити якісь важелі на пульті, поки його обличчя вкривається зрадницьким рум’янцем під пильними поглядами дівчат. Нарешті шум вщухає, залишаючи по собі лише низьке, подразливе гудіння.

До мікрофона велично виходить директриса, розправляючи плечі так, ніби вона готується виступити щонайменше в оперному театрі. Її обличчя миттєво набуває виразу героя, який учні навчилися розпізнавати за версту.

— Любі мої діти! — Розноситься її голос, відлунюючи від високої стелі та вдаряючись у далеку стіну з баскетбольними кільцями. — Погляньте навколо! Ви — наше майбутнє, наша гордість. І саме вам цього року випала велика честь. Ми з вами маємо віддати шану нашим одинадцятикласникам і подарувати справжнє диво маленьким діточкам на великому Різдвяному святі. Ви ж у нас такі розумнички, ви так щиро любите рідну школу, чи не так? — Зал відповідає на це гробовою тишею, яку перериває лише чиєсь демонстративне, довге зітхання десь у задніх рядах. Хлопці переглядаються з виразами обличь, що межують між відчаєм та люттю. — Саме тому. — Продовжує директриса, не втрачаючи солодкого тону. — Ми з вами влаштовуємо святковий бал! — Вона радісно піднімає руки догори, наче виступивши з промовою про перемогу у битві, але учні, що дивляться на неї зі своїх місць на лавочках, лише перезираються між собою. З передніх рядів чути рідкі аплодисменти, які через відсутність підтримки затихають. Натхненне обличчя жінки починає танути, як глина під дощем.

— Я думаю, пані Оксана Дмитрівна хоче сказати, що для вас це можливість зараз навчитися танцювати вальс, щоб не гаяти на це час у одинадцятому класі. А ще, у наступному році, для вас зроблять таке інші учні, і вам буде дуже приємно. — На допомогу їй підходить шкільний завуч, і його гучний голос добре чути в спортзалі навіть без мікрофону.

— Дякую. Саме так! І ще, репетиції, які ми проводитимемо щосереди і щосуботи після уроків… — По натовпу десятикласників прокочується хвиля невдоволення, наче порив вітру по сухому листю. Женя закочує очі так сильно, що здається, ніби вона зараз побачить власні думки, а Дарина поруч із нею ледь чутно, але вкрай містко шепоче коротке нецензурне слово, яке ідеально описує стан усіх присутніх. Хтось із одинадцятикласників, що спостерігають за цим із лавок, зловтішно посміхається.

— Чому ми маємо займатися цим втомлені і після уроків?! Чому я маю витрачати на це свою суботу? Чому не під час уроків?! — З різних міст долітають такі різні, але однаково обурені голоси однолітків. Обличчя усміхненого завуча раптом стає дуже серйозним і сердитим.

— Тому що ми не маємо часу на те, щоб репетирувати раз на місяць! Наказ зверху прийшов нещодавно, і, повірте, ми теж не дуже раді тому, що нам доводиться вас змушувати. Середа і субота, після уроків. — Підкреслює він. З перших рядів почулося питання, яке Оля не розчула. — Бо під час уроків тут займаються одинадцятикласники. Вони спеціально склали розклад занять, щоб не заважати собі і іншим займатися навчанням. Їм-то зараз про екзамени думати треба. — Суворо відповідає завуч, а потім, кивнувши директрисі, спускається з власноруч зробленого п’єдесталу на підлогу. Директриса проводжає його поглядом, піджала губи та знову піднімає очі на школярів.

— Що ж, я пропоную вам зараз познайомитися з вашим вчителем танців. — Вона запрошує рукою на лавку, на якій стоїть, молоду дівчину. — Це Антоніна Захарівна Каратова, ваша вчителька танців. — Дівчина усміхається і киває, її довге волосся, зібране у хвіст, спадає на плече. — І ще, думаю, ви встигли познайомитися, їй буде допомагати Тимофій Захарович. — На лаву піднімається Тимофій, і Оля, ніколи до цього не чувши його прізвища, раптом знає його. З Антоніною вони як дві краплі води схожі.

— Вітаю, приємно з вами всіма побачитися і познайомитися. — Антоніна забрала мікрофон у директриси. — Я розумію ваше обурення, але, обіцяю, що ми з вами зробимо цей виступ, це свято дійсно схожим на бал. Тільки уявіть, дівчата, ви під руку з хлопцем йдете до сцени, у гарних платтях, всі схожі на принцес і принців, і все так гарно і казково, і вас починають кружляти у танці… — Вона захоплено змахує рукою, і цей жест видає у ній хіба не балерину, з такою грацією вона це зробила.