У фокусі чужих очей. Частина 2. Game Over

Оля розплющує очі й кілька секунд просто дивиться у стелю, намагаючись зрозуміти, чому в грудях так пече. Потім реальність накочується важкою хвилею, і вона згадує все. Ранок у квартирі Лєри дихає холодною, виваженою тишею, у якій більше не пахне затишком магазину чи мандаринами.

Лєра вже на ногах. Оля спостерігає за нею з-під ковдри, і в пам'яті мимовільно спливає те, як вона вийшла з ванної вночі. Тоді її очі були вологими й червоними, але в кожному русі відчувався такий залізний спокій, від якого Олі ставало ніяково. Вона згадує, як обережно Лєра торкалася її плечей, як майже невагомо вкладала її спати, наче Оля була зроблена з найтоншої порцеляни, що ось-ось розсиплеться. Лєра дивилась до болю ніжно, і хотілось нарешті стати дорослою, щоб сприймати бажання поцілуватися нормальним, а не ще однією зрадою себе. Вчора хотілось просто притягнути її, так, як у фільмах, як у фільмах застигнути з нею у часі і просторі, і просто розчинитися у м’яких вустах і поцілунках. Хочеться і зараз.

Оля пам’ятає, як довго потім не могла заснути, вслухаючись у монотонний гул Лєриного голосу з кухні. Та розмовляла з кимось по телефону довгі хвилини своїм низьким, твердим, позбавленим будь-яких вагань голосом. Оля так і не розібрала слів, але сам цей звук, ритмічний і впевнений, став для неї коконом, у якому вона врешті змогла забутися і заснути.

Зараз Лєра збирається до школи, застібає ґудзики на манжетах блузки, і її пальці не тремтять. Вона виглядає бездоганно — саме так, як має виглядати людина, якій немає чого приховувати і нема чого соромитися. Оля дивиться на неї і розуміє те, що каже цим Валерія: сьогодні вони не знайомі, сьогодні між ними не може бути навіть випадкового дотику чи зайвого зітхання. Оля це усвідомлює, та до чортиків хочеться в один момент на злість усім взяти вчительку за руку десь на перерві.

Лєра зупиняється біля дзеркала, востаннє поправляє комірець і на мить затримує погляд на відображенні Олі. Оля мовчки киває у відповідь, розуміючи погляд Лєри та приймаючи умови їхньої гри. Вона знає, що коли вони вийдуть із цих дверей, кожна з них залишиться наодинці зі своєю часткою бруду, який на них вилили, і єдине, що вони можуть зробити одне для одного — це вдавати повну порожнечу там, де ще вчора ввечері було щастя.

— Мені страшно. — Раптово зізнається Оля, сідаючи в ліжку і скинувши з себе теплу і м’яку ковдру. Очі Валерії в ту ж мить повертаються до неї, і Оля жалкує, що сказала це.

— Розумію. Мені теж, знаєш, дуже страшно. — Оля чує, як в один момент голос Лєри стає хриплим і важким, зривається на половині слова та знов починає набирати обертів. Але ще вона чує у ньому прихований сарказм, направлений скоріш не на Олю, а на всю ситуацію. Зараз все її життя залежить від того, чи не дійшли до директора чутки про їхні з Олею стосунки.

— Вибач. — Шепоче  Оля, ступаючи босими ногами на холодну підлогу.

Її пальці мимоволі підтискаються від контакту з паркетом, але вона не зупиняється. Кілька кроків до дзеркала здаються невагомими, майже пливучими. Лєра стоїть спиною, її рука із затиснутою срібною сережкою зависає в повітрі на півдорозі до вуха. Вона бачить наближення Олі в відображенні, але не рухається, лише її повіки ледь помітно тріпочуть, видаючи напругу.

Оля підходить впритул. Її руки повільно, наче бояться сполохати момент, огинають тонкий стан Лєри. Долоні ковзають по тканині блузки вгору, відчуваючи тепло чужого тіла навіть крізь одяг, і м’яко лягають саме туди, де проситься серце, на самісінькі плечі, стискаючи новеньку попрасовану блузку. Оля відчуває, як спина Лєри під її пальцями на мить кам’яніє, плечі інстинктивно підіймаються, а потім, з довгим, тремтячим видихом, різко опускаються вниз. Лєра здається, відпускає контроль, дозволяючи собі нахилитися вперед, вперед до обіймів.

Оля втискається обличчям у вигин її шиї, там, де під світлою шкірою б’ється жива, швидка жилка. Вона зажмурюється, і вії дрібно тремтять від дотику до теплої шкіри. Пасма Лєриного волосся, які вибилися із зачіски, падають Олі на чоло й щоки, лоскочуть кінчик носа, змушуючи її ледь помітно зморщитися, але вона не відсторонюється, а навпаки, вдихає цей запах глибше, наповнюючи легені ароматом дому і безпеки.

Оля не відпускає, лише трохи відхиляє голову назад, вивільняючи обличчя з вигину Лєриної шиї, але залишаючись у щільному кільці обіймів. Лєра дивиться просто їй у очі, що на одному рівні, і в її погляді, такому близькому, що Оля бачить у зіницях власне відображення, більше немає того спокою, що був учора. Її долоні, що досі тримались легким повітрям на спині Олі, повільно повзуть угору, ковзаючи по вигину хребта, поки пальці не заплутуються у волоссі на потилиці.

Лєра ледь помітним рухом дозволяє своєму обличчю опинитися ще ближче. Оля бачить, як здригаються її губи, перш ніж вони торкаються її власних, відчуває, як пальці Лєри міцно стискають її потилицю, наче вона — єдине, що тримає вчительку на плаву в цьому хаосі. Очі заплющуються.

Оля мимоволі подається вперед, підіймаючись на пальчиках ніг, щоб бути ще ближче, щоб увібрати в себе це тепло шкіри та ледь вловимий смак кави. Вона відчуває, як Лєра здригається, коли Оля обережно, майже боязко, намагається забрати контроль поцілунком собі, посилюючи тиск. Від напору вони обидві роблять невеликий крок, і азарт від невідомого напрямку викликає у Лєри глухий, ледь чутний подих десь глибоко в горлі, і вона притискає Олю до себе так сильно, що здається, вони зараз стануть одним цілим.

Їхні подихи переплітаються, стають рваними й гарячими, світ остаточно перестає існувати. Немає ні квартири, ні школи, ні брудних постів — є лише ці м’які губи, лоскіт волосся на щоках і неймовірне відчуття зручності, коли кожна лінія одного тіла ідеально повторює іншу.

Коли вони нарешті відриваються одна від одної, Лєра не відпускає її, лише з короткими зітханнями притискається чолом до Олиного чола, і Оля бачить, як її губи, тепер вологі й трохи припухлі, ледь помітно тремтять у важкому видиху.