У фокусі чужих очей. Частина 1. Ціна ідилії

Оля стоїть перед ліфтом, тримаючи в руках свої валізи і сумки, і вдивляється у власне розмите відображення на металевих дверях, що посічені часом і подряпинами. Вона натискає кнопку, і короткий механічний звук натиску стає поштовхом, що викидає її з реальності прямо в пам’ять про останні три дні. Час у її голові розвертається назад, тягучий і важкий, як застигла смола.

Вона згадує ту першу ніч — ніч великого розлому. Дорога в машині Діми, того самого хлопця з гітарою, здавалася їй подорожжю в один кінець. Вона сиділа на задньому сидінні, міцно вчепившись пальцями в край сидіння, і її тіло безперестанку здригалося від ознобу, який не мав нічого спільного з морозом за вікном, і навіть теплота машини не зігрівала її. Місто пролітало повз них розмитими плямами неону, ліхтарі вихоплювали з темряви порожні зупинки та засніжені тротуари, а Оля відчувала лише порожнечу. Діма, один із небагатьох, кому Лєра довіряла, вів машину мовчки. Його потилиця здавалася кам’яною, а погляди, які він кидав у дзеркало заднього виду, були наповнені такою важкою тишею, що Олі хотілося закричати, або принаймні попросити, щоб він перестав. Лєра ж сиділа поряд з самою Олею, міцно тримаючи її руки, постійно кидаючи погляди в її бік і в бік друга, без слів про щось з ним розмовляючи. Коли вони дісталися будинку Лєри, друзі вийшли з машини і довго про щось розмовляли, а Оля лише дивилась на них у бокове вікно, і вона знала, що Лєра бачить її неживий погляд.

Коли вони нарешті дісталися квартири, Оля переступила поріг як уві сні. Тиша чужого помешкання навалилася на неї, витискаючи залишки повітря з легень. Щойно Діма пішов, коли  довів за руку Олю до квартири, а важкі двері клацнули, закриваючи їх у цьому маленькому світі, Оля просто не змогла пройти далі коридору. Вона безсило опустилася на підлогу, стікаючи по стіні і відчуваючи, як прохолодний лінолеум пече крізь джинси. Вона сиділа, обхопивши коліна, і дивилася на власні руки, що були заплямовані пилом і кров’ю через зідрані у машині кутикули нігтів. Весь той жах — і крики, і запах перегару, і гуркіт меблів — усе це тепер було там, за дверима, але воно продовжувало жити всередині неї.

Лєра не намагалася відразу підняти її чи засипати питаннями. Вона дала Олі можливість просто бути цією безформною купою на підлозі. Лише через довгі хвилини, поки вона відійшла, очевидно, перевдягнутися, вона опустилася поруч, її коліна торкнулися колін Олі, і це був перший живий контакт за всю ніч. Лєра м’яко поклала руку на плече, і її долоня була такою гарячою, що Олі на мить здалося, ніби її торкається відкритий вогонь.

— Ходімо, мала. Треба вмитися, і змити це все. — Тихо сказала Лєра, і її голос був схожий на шелест сухого листя, того, осіннього, коли все, чого боялась Оля, було те, щоб Лєра не дізналась про її почуття.

Лєра майже на собі дотягла Олю до ванної кімнати. Дівчинка сіла на край білої чавунної ванни, її погляд прикував старий кран, з якого повільно падали краплі. І саме тут, у цьому замкненому просторі, де пахло дорогим милом та лавандою, тою самою, якою пахнули руки Лєри, її прорвало. Оля плакала так, ніби з кожним риданням, кожною сльозинкою із неї виходив весь той бруд, яким її таврував батько. Вона задихалася, хапала ротом повітря, а плечі ходили ходором. Вона закривала обличчя долонями, соромлячись своєї слабкості, своєї некрасивості в цей момент, але сльози текли між пальцями, гарячі та нескінченні.

Лєра зробила те, чого Оля ніяк не очікувала, коли опустилася на коліна прямо перед нею на жорсткий килимок. Вона не намагалася стерти сльози, вона просто поклала свою голову Олі на коліна, притиснулася щокою до грубої тканини джинсів, обхопила її талію руками і просто завмерла. Це був жест такої безмежної покори та солідарності, що Оля на мить забула, як дихати. Вона відчувала, як гарячий подих Лєри просочується крізь тканину до її шкіри, як Лєра здригається у такт її схлипуванням. У цій ванній кімнаті, під тьмяним світлом, вони були двома самотностями, що нарешті знайшли спільний притулок. Лєра щось неголосно, майже без звуку шепотіла якусь материнську первісну колискову, що вгамовувала біль.

Коли дівчина нарешті затихла, відчуваючи лише дзвінку порожнечу всередині, Лєра піднялася. Її обличчя було таким само блідим, як і в Олі, а в очах стояла така ніжна печаль, що Олі захотілося зажмуритися. Лєра пішла в кімнату і повернулася через хвилину, тримаючи в руках оберемок м’якої тканини.

— Ось. — Вона простягнула Олі свою стару сіру футболку, яка була на кілька розмірів більшою, і прості чорні шорти. — Перевдягнися. Тобі має стати легше, щойно позбудешся старого одягу. — Оля взяла речі. Вони були теплими, наче Лєра щойно зняла їх із себе. Тканина пахла лавандовим кондиціонером, затишком і тією недосяжною дорослістю, до якої Оля так прагнула, яку найбільше любила у Валерії. Вона стиснула футболку в руках, підняла очі на вчительку і лише одним кліпанням подякувала.

Дзвінок ліфта, гучний і різкий, розрізає тишу під’їзду. Двері розсуваються, і Оля здригається, повертаючись у «зараз». Ступивши у ліфт і натискаючи кнопку першого поверху, Оля спостерігає, як за дверцятами повільно стискається її рідний і улюблений поверх. Думки знову повертаються в минуле.

Вона згадує, як прокинулася на дивані у вітальні від того, що сонячне світло, занадто яскраве для грудневого ранку, безжально пробивалося крізь тонкі штори. Перші кілька секунд вона не розуміла, де знаходиться. Вона вдивлялася в чужу стелю з вигадливою ліпниною і відчувала на собі важку ковдру, яка пахла незнайомим пральним порошком. А потім пам’ять повернулася різким ударом під дих. Оля лежала нерухомо, не маючи змоги навіть поворухнутися, наче будь-який звук міг зруйнувати цей крихкий притулок і повернути її назад у пекло.

Вона згадує, як зрештою змусила себе встати. Її тіло боліло, кожен м’яз нагадував про себе тупим пульсуванням. Оля йшла босоніж по паркету, намагаючись не шуміти, і зупинилася на порозі кухні. Лєра вже була там, сиділа біля вікна з великою білою чашкою в руках, закутана в довгий вовняний кардиган, і дивилася на те, як сніг повільно лягає на підвіконня. Вона виглядала такою втомленою, наче за цю ніч постаріла на кілька років. На столі стояла ще одна чашка з чаєм, від якого ще йшла пара.