Відлуння першого дзвоника

П’ятниця почалася з підступного, майже знущального сонячного удару. Золотаве проміння грудневого ранку, зазвичай дефіцитне й холодне, сьогодні по-господарськи розліглося на її ліжку, випалюючи залишки сну. Світло було занадто яскравим, занадто щасливим для того хаосу, що панував у неї в душі. Оля заплющила очі, намагаючись сховатися в темряві під повіками, але сонце пробивалося навіть крізь шкіру, забарвлюючи все навколо в тривожний червоний колір.

Вона чекала на звук кроків. Чекала на той самий важкий, ведмежий тупіт, який зазвичай супроводжувався запахом міцної кави та таким самим міцним і коротким, але звичним: «Вставай, бо запізнишся». Але в квартирі панувала тиша. Така густа і липка, що її, здавалося, можна було торкнутися рукою.

Оля повільно сіла в ліжку. Стіни кімнати, завішані плакатами, раптом здалися їй чужими. Вчорашній крик батька все ще відлунював у кутках, він наче в’ївся в шпалери разом із запахом перегару та старої образи. Вона піднялася без будильника, без батьківського нагляду, сама по собі, просто від внутрішнього холоду, який не могло вилікувати жодне сонце.

Кухня зустріла її стерильною, мертвою тишиною. Батько сидів за столом, втупившись у екран телефону. Він навіть не підняв голови, коли вона зайшла. Його щелепи були стиснуті так міцно, що на щоках ходили жовна. Оля відчула, як між ними виросла залізобетонна стіна. Ні «доброго ранку», ні звуку відставленого стільця. Тільки ритмічне цокання настінного годинника, яке відраховувало секунди до неминучого вибуху.

Оля почала готувати сніданок, готувала на одну людину. Це було дивно й боляче — зазвичай це була територія тата. Вона незграбно дістала сковорідку, і звук металу об плиту здався їй пострілом. Руки злегка тремтіли, коли вона розбила два яйця. Те, як жовток розтікся по гарячій поверхні, нагадало їй її власну зруйновану реальність, а ще те, що у батька яєшня виходила такою ж гарною і смачною, як в ресторані. Вона викладала сніданок на тарілку, відчуваючи на потилиці важкий, свинцевий погляд батька, хоча він так і не підвів очей. Шурхіт пакування з хлібом, свист чайника, усе інше частиною їхнього німого діалогу. Вони ділили один простір, одне повітря, але знаходилися в різних галактиках.

Збори до школи нагадували механічний ритуал. Оля вдягалася, наче одягала обладунки, і з ними чорну куртку і рюкзак, який сьогодні тиснув на плечі сильніше, ніж зазвичай. Вона затрималася біля дзеркала, поправила пірсинг у брові, який всю ніч не давав їй спати. Треба сьогодні показатися Аміні — нагадала Оля собі. Коли вона виходила, то зупинилася в дверях. Серце калатало десь у горлі. Вона хотіла сказати бодай щось. Хотіла кинути хоча б одне слово, щоб розбити цю тишу, яка душила. Вона до болю сподівалась, що батько щось скаже, але він наче забув про те, що його донька досі живе з ним.

Надворі п'ятниця була огидно, майже непристойно гарною. Грудневе сонце, яке зазвичай ледь жевріло десь на периферії неба, сьогодні вирішило влаштувати справжній бенефіс. Воно заливало місто розплавленим золотом, змушуючи калюжі після нічного снігу блищати так яскраво, що очі починали сльозитися. Повітря було сухим і колючим, воно обпікало легені при кожному вдиху, нагадуючи про те, що, попри пустоту у серці Олі, десь досі живе щось матеріальне.

Оля йшла, згорбившись під вагою рюкзака, і кожне слово, не сказане вдома, кам'яніло в її горлі. Вона відчувала себе стороннім об'єктом у цьому сяючому дні. Повз неї проходили люди: кудись поспішала жінка в яскраво-червоному пальті, сміялися підлітки, обговорюючи плани на вихідні, якийсь старий чоловік повільно вів на повідці собаку. Світ продовжував функціонувати за своїми звичними сонячними правилами, і ця байдужість всесвіту викликала в Олі нудоту.

Вона не розуміла, як люди можуть йти далі і сміятися, а потім вона починала ненавидіти себе за те, що хотіла позбавити когось, можливо, єдиної радості. Вона згадувала сніданок. Ту саму сковорідку, ту тишу, яка була настільки гучною, що у вухах досі стояв дзвін. Їй хотілося, щоб небо нарешті затягнуло хмарами, щоб пішов брудний дощ або здійнялася завірюха, яка б відповідала тому шторму, що розривав її зсередини. Але сонце продовжувало знущатися, висвітлюючи кожну тріщину на асфальті і кожну сніжинку, кожну порожнечу в її серці.

Її думки неминуче поверталися до Лєри. Поцілунок під ліхтарем став тією межею, за якою стара Оля перестала існувати. Він став доказом того, що Лєра не шкодує про перший поцілунок і хотіла ще, так само, як і вона. Оля досі відчувала на своїх губах той привид холоду й тепла водночас, і це було єдине, що давало їй сили переставляти ноги. Батько став для неї чужим, небезпечним ведмедем у клітці, а Лєра... Лєра була рятівним колом, за яке вона вхопилася в океані, навіть не знаючи, чи вміє це саме коло триматися на воді.

Оля зупинилася на світлофорі, мружачись від блиску машин. Вона торкнулася пальцями своєї брови. Метал був крижаним, але шкіра все ще нила.

Шкільний двір зустрів її галасом. Оля пробиралася крізь натовп учнів, наче крізь густий сироп. Їй здавалося, що на її лобі великими літерами написано все, що сталося вчора. Вона не дивилася ні на кого, а єдиною її метою був третій поверх і кабінет географії, де за старими дверима ховалася жінка, яка стала причиною її найбільшого щастя і найстрашнішого горя одночасно.

Вона збігла сходами, відчуваючи, як серце калатає об ребра. Коридори школи були залиті тим самим нестерпним сонячним світлом, але коли вона нарешті поклала руку на ручку дверей кабінету Лєри, сонце зникло.

У кабінеті географії штори були закриті, забороняючи сонячним променям потрапляти в кабінет і дратувати очі. Але все ж якісь настирливі сонячні зайчики падали на парти, і, в особливості, на парту Олі, парту перед учительським столом. У кабінеті Лєри не було, але запах її парфумів, здається, жив своїм звичним життям. Оля пройшла до столу, провела рукою по сумці, з якою Валерія Віталіївна завжди ходила, по стаканчику з ручками та розкладеними мапами, які пережили не одне покоління учнів. У цих предметах теж жила вона, прекрасна пані з 52 квартири 6 будинку по вулиці М.Хвильового. Пані, яка прийшла викладати географію у школу, коли Оля була лише у 8 класі, і з тих пір спостерігала, як вона росте. Пані, яка одного дня обійняла нетактильну людину, і тим самим посіяла зерно почуттів, піклуючись про нього.