Зимовою подією

Оля повернула ключ у замку після школи. Вдома було надто тихо, але це не був той затишок, на який вона сподівалася. Вона повільно скинула куртку, відчуваючи, як плечі гудуть від важкого рюкзака. Роззулася, акуратно поставивши взуття біля стіни. Рухи були автоматичними, але руки ледь помітно тремтіли. Кожного разу, коли вона торкалася свого обличчя, кінчики пальців зачіпали нову сережку в брові.

Оля пройшла на кухню. Батько вже був вдома, але, скоріш за все, вийшов покурити, бо на плиті стояла каструля. Вона набрала собі порцію обіду, сіла за стіл і завмерла, дивлячись у вікно на сіре небо. Вона встигла з’їсти лише пару ложок, коли почула, як у коридорі клацнули двері, і батько пройшов до кухні.

Він сів навпроти, навіть не знімаючи капців, не дивлячись на теплу підлогу. Оля не піднімала очей, але відчувала, як його погляд буквально свердлить її обличчя, зупиняючись то на синці, то на пірсингу. Оля миттєво опустила руку в кишеню широких штанів, намацуючи там складений учетверо клаптик паперу. Її таємний малюнок двох дівчат, чиї профілі зливалися в поцілунку. У однієї було підозріло знайоме коротке темне волосся.

— Я сьогодні затримався в учительській трохи довше, ніж було треба. — Батько склав руки в замок, і його суглоби хруснули в тиші. — Те, що я почув, виходить за будь-які межі. Кажуть, ти постійно крутишся біля Лєри. Я сподівався, що в тебе є хоч крапля гордості, щоб не ставати об’єктом пліток, але, схоже, помилився. — Оля мовчала. Вона дивилася крізь нього на кухонний фартух, а подумки вела пальцем по малюнку в кишені. Там були дві дівчини, і десь там була Лєра. — Я, звісно, не проти, і все розумію, я з вчителями спілкуюся і ти хочеш, але послухай мене уважно. Настільки близькі, так звані «довірливі» стосунки з учителями — це шлях у нікуди. Це ілюзія, яка дуже дорого тобі обійдеться, бо, по-перше, це автоматично погіршує твоє навчання. Ти втрачаєш об'єктивність і починаєш думати, що оцінка — це подарунок за «особливий зв'язок», а не результат твоєї праці. Ти стаєш копією своєї матері, Олю. Така сама легковажність і таке саме вміння плювати на обов'язки заради хвилинного захоплення. Гени пальцем не зітреш.

Оля зціпила зуби. Згадка про матір завжди була як відкрита рана, у яку батько любив сипати сіль. Він нахилився вперед, і Оля відчула його тиск, але ще міцніше вчепилася в папір у кишені. Вона подавила в собі бажання закричати на всю кухню «Це не ілюзія». 

— Такі стосунки послаблюють відчуття обов’язку. — Продовжував він, карбуючи кожне слово. — Дисципліна — це єдине, що тримає людину на плаву. Без неї ти просто розсиплешся. Учитель — це ієрархія, це функція, це промт. І як тільки ти намагаєшся цю ієрархію зруйнувати, ти наводиш безлад у всьому колективі. Ти хоч на секунду замислювалася, як це виглядає з боку? Ти, можливо думаєш, що інші діти бачать це особливе ставлення. Ти створюєш токсичну атмосферу і стаєш причиною розбрату.

Оля відчула, як під пальцями малюнок трохи зім'явся, і здалося, наче це зім’ялась сама вона. Батько спокійно почав намазувати на шмат хліба майонез, викликаючи ще більше відрази до нього. Наче це не він зараз так просто руйнував Олю.

— І головне — ти підставляєш Валерію Віталіївну. Якщо вона не розуміє меж професійної етики, то ти маєш бути розумнішою. Ти хочеш, щоб її звільнили з ганьбою, хочеш бути тим камінцем, який потягне її на дно? Учитель — це порядок. А те, що влаштувала ти... цей твій новий вигляд, ці секрети — це хаос. А хаосу в моєму домі я не потерплю. Ти маєш припинити це негайно. Ти мене почула?

Оля нарешті підняла на нього очі. Погляд був пустим, але рука в кишені не відпускала малюнок. Вона відчувала себе партизанкою під тортурами, яка ціною життя триматиме інформацію.

— Я чую. — Коротко кинула вона. Оля встала, залишивши недоїдений обід на столі, і пішла в кімнату. Батько залишився на кухні, впевнений, що переміг. Він не знав, що в кишені його доньки лежить цілий світ, який він ніколи не зможе зрозуміти.

Після вечері, яка залишила по собі лише присмак металу та холоду, бо батько вирішив ігнорувати дитину, кімната здавалася єдиним безпечним бункером, куди не дотягувалися довгі тіні його гніву. Оля замкнула двері на замок і вимкнула основне світло, занурюючи простір у глибоку, майже густу напівтемряву, яку розрізав лише різкий, блакитний промінь від екрана телефону. Вона кинулася на ліжко, перевертаючись на живіт і впираючись ліктями в м’який матрац. Ноги, зігнуті в колінах, вона підняла догори, мірно погойдуючи ними в повітрі — ця дитяча, беззахисна поза була її єдиним способом хоч трохи зняти напругу, що сковувала м’язи після розмови на кухні.

Навколо неї панував звичний, затишний хаос, який батько назвав би «деградацією», але для Олі це була її власна територія свободи. Розкидані аркуші з нотами, подекуди заплямовані відбитками пальців, перемішувалися з відкритими зошитами та розірваною пачкою чипсів, крихти від яких сипалися прямо на ковдру. Десь серед цього паперового моря валявся олівець і відкрита книга, але зараз Олю нічого з цього не цікавило. Вона була повністю поглинута світлом екрана, який висвітлював її зосереджене обличчя, вихоплюючи з темряви блиск сережки в брові та вологість очей, що ніяк не могли просохнути після сварки.

У навушниках на повну гучність розривався новий альбом її улюбленої виконавиці Околиці, вибудовуючи навколо її свідомості звуковий бар'єр, крізь який не міг пробитися жоден звук із зовнішнього світу — ні кроки батька в коридорі, ні шум дощу за склом. Новий альбом був єдиною хорошою новиною за цей день, а музика була її киснем, вона заповнювала порожнечу всередині, пульсуючи в такт із серцебиттям і дозволяючи на кілька хвилин забути про ієрархії, обов’язки та зраду матері. Оля гортала стрічку новин, бездумно вдивляючись у чужі обличчя та картинки, але насправді вона просто чекала, сама не знаючи чого, тримаючи великий палець над кнопкою блокування, готова будь-якої миті сховатися в темряву, якщо двері раптом відчиняться.