Географія шрамів

Оля не знала, скільки вона просиділа в туалеті, побоюючись почути кроки Лєри, яка прийшла б, щоб знову сказати, що це все помилка, що їй варто забути про це, про свої почуття. Але Лєра не йшла, а час плинув, і Оля повільно опустила руку з губ, погляд загубився на її колінах. Думки були хаотичними: Лєра була правдою, але ця правда була помилкою для самої Лєри. Різко піднявшись на ноги, так, що аж в очах потемніло, вона відправилась до кабінету фізики, де залишила рюкзак, а вчителька люб’язно надала його, щойно Оля збрехала про погане самопочуття. Їй охоче повірили через спітніле обличчя, червоні очі та розпатлане волосся.

Дівчина залишила будівлю школи запасним виходом, не зустрівши дорогою жодного зі своїх знайомих. Вона побоялась подивитися на вікно на третьому поверсі, щоб не побачити там увімкнене світло. Сонячне світло на вулиці здалося їй занадто яскравим, занадто буденним для дня, який тільки но зазнав такої колосальної події. Оля йти додому почала на автоматі. Кожен крок був настільки механічним, що здавалося, ніби тіло відірвалося від душі. Вона відчувала холод вітру на обличчі, але внутрішній жар не зникав.

Єдиним, що дійсно мало значення, було фантомне тепло на губах і постійне відтворення сцени в голові. Вона перебирала в пам'яті кожну мілісекунду поцілунку, намагаючись знайти в ньому не жаль, а почуття, і не помилку, а відповідь. Вона перетнула два квартали, не звернувши уваги на жодне обличчя. Вона була у власному світі, де заборона була солодкою.

Оля зайшла у свій під'їзд і піднялася сходами. Замок у дверях був гучним. Квартира була порожня і мовчазна. Ніхто не чекав її, і нікому не потрібно було нічого пояснювати. Оля підійшла до дзеркала у передпокої і пильно подивилася на своє обличчя. Заплакані очі тепер несли холодний вогник рішучості.

Оля кинула рюкзак на стілець вітальні, ледь стягнула з себе одяг і взуття, і пройшла на кухню. Серце продовжувало калатати, і за кожної згадки про Валерію Віталіївну доводилося зупинятися, заплющувати очі, видихати та сподіватися, що зараз вона не впаде від слабкості, яку викликали спогади.

Оля розігріла собі обід, сіла на кухні та почала залипати в телефон. Написати про поцілунок вона нікому не могла, але хотілось про це розповісти всьому світові, щоб усі знали про її почуття.

В Інстаграм вона побачила допис своєї знайомої з паралельного класу про те, що вона шукає моделей на пірсинг. Жирним шрифтом було написано: «Шукаю моделей для відпрацювання пірсингу брови/губи (на мінімальних умовах оплати за матеріали)! Пишіть в ДМ». Оля відкрила діалог і зараз же почала набирати повідомлення, не даючи собі часу на сумніви:

— Привіт, Аміно. Я бачила твій пост. Брова ще актуально? — І відповідь прийшла майже в той самий час.

—Привіт! Так, актуально, поки що. — Оля закусила губу, роздумуючи, як краще про це написати.

— Я хочу. Коли я можу підійти? Мені краще сьогодні, якщо можливо. — Аміна продивилась одразу і надрукувала відповідь.

— Я зараз вдома, десь біля 17:00 зможеш? — Оля відклала телефон. Була вже четверта година дня. У неї було менше години на збори і дорогу.

Вона швидко зайшла у свою кімнату, схопила гаманець з грошима і маленький рюкзак. Вона не попередила батька, що піде гуляти, бо хотіла повернутися ще до початку уроку французької. Через п’ять хвилин Оля вже стояла біля дверей квартири. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заблокувати всі зайві думки. Важливим було те, що вона робить прямо зараз.

Оля обережно зачинила за собою двері і вибігла з під'їзду на вулицю, прямуючи на зупинку автобуса. Аміна жила в декількох кварталах, але їхати було б швидше і тепліше, тож, щойно під’їхав автобус, Оля заскочила, розплатилася та впала на перше-ліпше місце.

— Привітик! Заходь, роздягайся. — Привітала її Аміна, обійнявши. Оля відповіла на обійми, посміхнувшись знайомій. Аміна була гарною темноволосою дівчинкою, з виразними бровами та темними очима — повна протилежність Олі. Здається, Аміна приїхала в їхнє місто з Вірменії, чи Казахстану, Оля точно не пам’ятала.

— Дякую, що погодилась так швидко. — Додала Оля, поклавши на комод свою курточку. Аміна потиснула плечима.

— Нема за що, навпаки, мені приємно, що хтось вірить у мої сили. Не боїшся? — Запитала Аміна, запрошуючи Олю до своєї кімнати. Оля озирнулась, і одразу ж побачила дійсно гарно облаштоване робоче місце. У звичайний простій кімнаті у кутка біля вікна було перетворене на міні-студію місце: металевий столик із блискучими інструментами, лампа на гнучкій ніжці та професійне крісло. На столику акуратно лежали голки в індивідуальних стерильних упаковках та контейнери з антисептиками. Аміна пройшла до стола й витягла пару рукавичок, вона виглядала спокійною і впевненою.

— Якщо чесно, трохи. — Чемно відповіла Оля, скидаючи рюкзак. Хоча насправді вона відчувала, як адреналін знову накочує хвилями, але це була приємніша тривога, ніж та, що залишилася від поцілунку.

— Я рада, що ти зважилася. З тобою, здається, це буде вже третя брова, і це добре, бо я вже набила руку, але все одно нервую. Зброю бачиш? — Аміна кивнула на столик. Оля обережно підійшла ближче.

— Це все стерильне?

— Сто відсотків. Я все відкриваю при тобі. — Аміна підняла тонку, блискучу голку-катетер в прозорій упаковці. — Ти ж знаєш, що робити пістолетом, як у переходах, — це злочин?

— Ясно. — Оля відчула дивний спокій, дивлячись на гостру голку. Руки самі собою знайшли під кофтою бинт та нервово відтягнули рукав худі. — Мені подобається, як це виглядає.

— Дивись, одразу будь-яку прикрасу ти не поставиш, тож зробимо тобі штангу, як для першого проколу. Де хочеш? Вище, нижче? — Оля сіла в крісло, відкидаючи волосся.

— Головне, щоб на брові. А там вже де анатомія дозволить. — Аміна засміялася, беручи в руки маркер. Вона почала ретельно розмічати точки. Маркер холодив шкіру.