Точка неповернення

Оля розплющила очі. Першим, що вона відчула, був головний біль, але його замінили тепло і незвичний запах — м'який аромат свіжозвареного чаю, змішаний із ледве вловимим смаком парфумів Лєри. Оля лежала на дивані, загорнута у важкий, домашній плед, який пахнув затишком і спокоєм. Голова була чиста від думок, а заплакані вчора очі тепер були просто втомленими.

Кімната була залита сірим ранковим світлом. На журнальному столику поруч стояла чашка, а на маленькій порцеляновій тарілці лежало кілька шматочків домашнього печива з корицею. Оля подивилася на своє зап'ястя: бинт був акуратно підтягнутий, і вона згадала ніжні і палючі поцілунки Лєри, її панічний погляд. Сором майже повернувся, але був заглушений усвідомленням: вона не одна.

Вона ледве ворухнулася, коли побачила Лєру. Вчителька сиділа на краю крісла біля вікна, тримаючи в руках таку саму другу чашку. Вона була вже одягнена у світлу, чисту домашню футболку та м'які штани, її коротке волосся було зібране у невисокий хвіст, а декілька коротких пасм вибилися з резинки, і тепер падали по шиї.

— О, ти прокинулася. Доброго раночку. — Тихо сказала Лєра, усміхаючись стомлено, але лагідно. — Ось, я тобі приготувала чай. Спробуй, він не гарячий. — Лєра підійшла до дивана і присіла поруч. Оля відчула гостре збентеження. Вони вже не були вчителькою та ученицею з офіційним "Ви". Після вчорашнього катарсису та спільного болю, вони були просто Лєрою та Олею. Оля підтягнулася на ліктях, сідаючи на дивані та скидаючи з себе ковдру. — Як ти себе почуваєш? — В той же час запитала Лєра, вочевидь, побачивши нахмурені брови Олі.

— Добре. — Прохрипіла Оля, ковтаючи слину. — Набагато краще. Печиво... це ти сама спекла? — Спитала вона, дивлячись на смаколик, аби не дивитись на Лєру. Новий етап їхнього спілкування досі мав присмак помилки, коли Оля зверталась до вчительки на «ти». Здавалося, це не Оля вчора прийшла до Лєри в сльозах і не з нею вчителька дивилась фільм, поки Оля не заснула у неї на плечі. 

— Так. Люблю іноді зробити вигляд, що вмію готувати. — Лєра втомлено, наче вимушено усміхнулась та обережно торкнулася її руки. — Я зараз почну збиратися, ти снідай. — Оля спостерігала, як Лєра повертається до своїх справ: вона швидко заправила крісло, поправила плед. Кожен буденний рух Лєри наповнював Олю дивним, теплим спокоєм.

— Вибач, що я вчора так… прийшла… невчасно. — Пробурмотіла собі під ніс Ольга, вдихаючи теплий пар від чаю, коли вже трохи відійшла від ранкового пробудження. — Я була у відчаї, і, чесно, не знаю, що на мене найшло… — Вона зробила ще один ковток, насолоджуючись смаком трав’яного чаю. Валерія Віталіївна, а тепер уже Лєра, сіла на диван поруч.

— Олю, ти правильно зробила, що прийшла. Тобі потрібна була підтримка, і я знаю, що батько не зміг би дати тобі її. Навпаки, я рада, що ми вдвох вчора були не самі і допомогли одна одній впоратися з проблемою.

— Батько! — Раптово підскочила Оля, ледь не виливши на себе чай. Лєра перелякано сіпнулася. — Я забула йому сказати, де я! Я сказала, що йду гуляти з подружками. — Вона швидко встала на ноги, відставивши чашку чаю. У пошуках телефону вона оглянула очима усю кімнату, але нічого схожого не знайшла.

— Заспокойся, дитино. — Лєра торкнулась здорової руки Олі. — Ти вчора заснула, а він якраз подзвонив. Я сказала, що ви з Даринкою прийшли на ночівлю, а у тебе звук на телефоні був вимкнений. — Оля, щойно почувши це, сіла на диван.

— Дякую. — Раптом засоромившись, мовила вона. Згадка про Дарину боляче відізвалась у серці. Вона не хотіла думати про Валерію Віталіївну як про тітку подруги — колись подруги, нагадала вона собі, — і особливо було неприємно знати, що це вчителька. Їй здалося, що вони можуть бути хоча б друзями, але насправді між ними не було нічого спільного, і усе, що могло їх пов’язувати — просто близькі стосунки через Дарину чи Віктора Олександровича.

— Він пообіцяв заїхати за тобою скоро. — Повідомила Лєра, вставши з дивану та діставши з дальньої полиці телефон Олі. — Олю. — Звернулася вона надто серйозним тоном. Від нього у дівчинки всередині стався землетрус. — По-перше. Пообіцяй мені, що більше ніколи, — ніколи, чуєш? — не зробиш з собою такого. Я дуже розчарована в тому, що ти подумала про таке безглузде заняття, і, що гірше, зайнялась ним. — Її синьо-зелені очі, що в сірому світлі здавалися бліднішими і в той же час яскравішими, сердито подивилися на Олю.

— Обіцяю. — Ледь вимовила вона. Стиснувши пальці в руці, вона хруснула ними.

— Олю! — Окликнула Лєра, насупившись.

— Ой, вибач. — Тут же сховала за спиною руки Оля, не знаючи, чому усміхається. — Я більше не буду. — Лукаво вона примружила очі. Хоча час був зовсім не веселий, вона чомусь від чого почала почуватися краще.

— Ти це вже казала. — Зауважила Лєра. Але Оля побачила, що вона видихнула, і, опустивши плечі, разом з ними сховала і погляд, і посмішку, лагідні, як весіннє сонечко. — І, по-друге, пообіцяй поговорити з батьком. Він має право знати, що відбувається у тебе в житті, добре? — Оля не могла цього обіцяти, але вона кивнула. — Добре. А тепер доїдай, збирайся, якщо треба — ванна прямо по коридору і направо. Вітя через 20 хвилин буде тут.

Оля швидко доїла холодне печиво, запиваючи чаєм. Її увага була повністю зосереджена на майбутньому важкому діалозі з батьком. Зайшовши у ванну, вона дивилася на себе у дзеркало: очі були опухлі, але на шкірі вже не було помітно вчорашнього відчаю. Вона швидко вмилася, намагаючись змити залишки сліз.

Ольга швидко вдягла свій пом'ятий одяг, який акуратно лежав біля дивана: своє худі та пальто. Швидко і тихо вона зібрала свій рюкзак, та, хоча її одяг був не свіжим, Оля відчувала себе значно стабільніше та впевненіше, ніж учора.  

Лєра була вже у шкільному одязі, її строгий, але елегантний вигляд підкреслював її повернення до професійної ролі.