Під час шкільного сончасу

Одного ясного вечора на серці у Олі було чомусь туманно. Вона сиділа на підвіконні у коридорі музичної школи, перебираючи струни гітари. Замість звичних акордів, які легко складалися у мелодії, зараз її пальці видавали лише невпевнені, обірвані звуки. Вона дивилася у вікно, але на задвірках думок і уяви бачила Дарину і Женю, а точніше, ситуацію цього дня. Вони стояли біля шафок, сміялися над чимось, щось жваво обговорювали.

Дарина, у своїх масивних черевиках та з кольоровими пасмами волосся, енергійно жестикулювала, а Женя, у своєму бузковому світшоті, з якоюсь новою легкістю кивала, її обличчя світилося щирою усмішкою. Їхні голоси були на диво злагодженими, їхні рухи — синхронними. Вони перегукувалися якимись внутрішніми жартами, яких Оля не розуміла.

Раніше такі моменти були їхніми, її та Жені. Тепер з'явилася Дарина, і все змінилося. Новенька, яка виявилась племінницею вчительки географії і відверто говорила про те, що думала, з легкістю заповнила порожнечу, яку Оля, здавалося, сама створила.

Оля відчула різкий укол десь під ребрами. Це була не просто ревнощі до подруги, це було щось глибше. Вона сама віддалилася, занурена у хаос своїх нових почуттів до Лєри. Вона не могла розповісти Жені про це, не могла розділити цю тяжку таємницю. І ось тепер Женя знайшла того, хто міг бути поруч, ділитися тим, що Оля вже не могла дати. Коли Дарина поклала руку на плече Жені, щоб щось прошепотіти, і вони обидві розреготалися, Оля відчула себе невидимою. Її власна гітара, яка раніше була її голосом, тепер здавалася зайвою і німою. Вона була там, фізично присутня, але свідомо — десь далеко, за скляною стіною своїх заборонених думок.

Оля відвела погляд від крука на подвір’ї школи, її губи міцно стиснулися. Біль був не гострим, але тупим і постійним, як фоновий шум, що наростає з кожною секундою. Вона була залишена позаду. І що найстрашніше — вона не знала, як повернутися.

Повз швидко пробігли двоє хлопчаків на урок до грізного вчителя барабанів. У Льоші якраз мали закінчуватися заняття зі скрипки, не дарма ж Оля чекала його більше години. За три хвилини він вийшов, продовжуючи обговорювати щось зі своїм одногрупником. Оля одразу ж сіла рівніше, проігнорувавши спину, яка дуже боляче занила від довгого сидіння у «позі креветки». Льоша помахав їй, а потім потиснув руку товаришу, і вони розійшлися — хлопчик до виходу, а Олексій до Олі.

— Привітик. Довго чекала? — Він за звичкою простягнув руку до гітари Олі, яку вона вже встигла засунути до чохлу.

Останнім часом вона все частіше обирала його компанію дівчатам, і якщо вона була не проти перестати спілкуватися з Ірою чи Мариною, то от Дарина і Женя все ще лишалися у її серці. Особливо Женя. Та Льоша все частіше опинявся поруч, коли у Олі була якась термінова плітка. Та і не тільки плітка.

— Ні, нас теж затримали. Ти як? — Посередньо запитала вона, не дивлячись у сторону приятеля. Льоша одразу ж це помітив.

— Та от… Хотів запитати дещо. — Він доволі довго мовчав, палячи поглядом обличчя Олі. Вона не витримала і відірвалась від думок, з запитанням підійнявши брови. — У тебе все нормально? Ти ж сама не своя останнім часом. — Оля зітхнула. Ну звісно. Чого вона взагалі сумнівалась, що Льоша чогось не помітив? Коли вони були у таборі, він з одного погляду на людину міг сказати, хто з них «Мафія», якщо вони грали в цю гру, і завжди знав, у кого козир в рукаві.

— Мені треба десь сісти. — Вони вже вийшли зі школи, тож Льоша без питань підвів Олю до лави-гойдалки. На ній було добре сидіти, коли йшов дощик.

— Розповідай. — Він поклав гітару й скрипку поруч із собою, а сам розвалився на гойдалці, закинувши руку на плече Олі, що сиділа, понуривши голову і роздираючи короткі нігті до крові. Льоша відштовхнувся ногами, розгойдуючи лаву. Сидіти було вже холодно, але Оля цього не помічала, тож Льоша мовчки терпів.

— Я… Таке відчуття, наче я стала зайвою. Ми з Женькой з першого класу разом сидимо, знаємо одна про одну все. А потім прийшла Дара, і я вже, здається, не потрібна. — Вона поставила лікті на коліна і запустила в волосся пальці, заплющивши очі. Льоша мовчки чекав, чи захоче Оля сказати щось ще. — Знаєш, з одного боку, я наче і сама винна, що нічого з цим не роблю і постійно закриваюся від них, а з іншого…

— Може, є якась причина, що ти закриваєшся? — Несподіване запитання Льоші змусило Олю відірватися від своїх думок.

— Є. Але я не знаю, як ти це приймеш. — Оля давно розуміла, що від Льоші не треба приховувати свою… проблему, і навіть якщо він погано до цього ставитиметься, її совість буде чиста. Але отак, як сніг на голову, вивалювати свій секрет теж не здавалося правильним. — Як ти ставишся до Дарини? — Це питання здивувало Льошу.

— Ну… Нормально. Вона непогана дівчинка. Я погано її знаю, та не можу сказати, що вона якась не така, чи погана, чи хороша. А ти чому питаєш? Це через неї? Може, тобі треба про це поговорити безпосередньо з Женею, бо це стосується вас двох, і… — Льоша аж почав тараторити, і Оля мала зупинити його, бо нарешті зібралась з духом. Найважче сказати найважливіше.

— Справа не у Дарині. А у її тітці. — Оля чула, як Дарина ділилась цим секретом з однокласниками, які, на диво, добре прийняли новеньких. Коли у їх клас перейшла Діана, її дуже довго не підпускали до себе. Однокласники не сильно здивувалися цій новині, бо у них уже вчилося двоє дітей вчителів. І Оля теж була такою.

Така відвертість, певно, вразила Льошу. По обличчю було зрозуміло, що у нього у голові зараз відбувається дуже швидкий і, скоріш за все, не легкий процес осмислення ситуації. Оля лише чекала, дивлячись на Льошу своїми оливковими очима, та кусаючи нижню губу. Нарешті його настигло зрозуміння, і він аж відкрив рота.

— А… А. Ааа! — І все, що зміг вичавити з себе він, роззявивши рота та вилупивши очі на подругу. — Ти… Теж ото? Ну, як Дарина… Ну ти мене зрозуміла, еге ж? — Оля кивнула. Сама не зрозуміла, на яке питання вона відповіла, але відповідь на всі була однакова. Льоша аж заходився у кашлі, вдавившись слиною. — Ой господи-боже. — Видихнув він, нарешті перестаючи кашляти і відкинувся на спинку лави. — Ні, я проти нічого не маю, ти не подумай, але… Ну блін, у Лєрочку втюхатися… Ти ж не п’ятикласник з пубертатом, ну це вже якось… — Оля розуміла почуття Льоші.