Посиденьки за плітками

Час пролетів якось несправедливо швидко. Здавалося, щойно вони сиділи в альтанці з тими пластиковими стаканами й музикою з телефону, а тепер уже жовтень, холод, короткі дні, і в щоденнику червоних оцінок стало в декілька разів більше. До канікул лишався тиждень, але школа жила у стані облоги: самостійні сипалися, як листя за вікном, контрольні накочували хвилями, і навіть фізрук умудрився оголосити оцінювання з нормативів.

У класах стояв густий запах втоми, чорнил і кави, якою рятувалися і вчителі, і старшокласники. Усі ходили з червоними очима, хтось під партою доучував параграф, хтось списував тест із телефона, хтось просто втуплювався у вікно, відраховуючи дні до останнього дзвоника перед святами. У повітрі відчувалася напруга щоразу, коли надходила інформація про нову контрольну.

Оля теж трималась як могла. У зошитах раніше дрібні записи перетворилися на швидкі лікарські записи, на краях містилися ледь зроблені позначки для шпаргалок, у голові варилася каша з формул і французьких дієслів. Вона часто ловила себе на тому, що думає не про завдання, а про те, як Валерія Віталіївна нахилялася до дошки, коли щось писала, як поправляла волосся чи усміхалася Дарині. І тоді Оля злилася на себе ще більше, бо навіть у цьому навчальному хаосі не могла не думати про неї.

Трійця Дарини, Олі і Жені якось склалася сама собою, навіть без домовленостей. Просто одного дня Дарина принесла шоколадку, Женя дістала чіпси, а Оля випросила у батька зганяти в магазин за напоями, і відтоді їх рідко бачили окремо. На перервах вони завжди займали той самий підвіконник у коридорі, де було сонячно й чути, як у сусідньому кабінеті, де навчали музики, хтось грає на гітарі. І навіть якщо сварилися через дрібниці — хто запізнився, хто з’їв чужу булочку — через п’ять хвилин уже знову реготали, перекрикуючи шкільний гамір.

Учителі, звісно, їх не обожнювали. Особливо коли вся трійця вирішувала сісти разом за одною партою, плюючи на шкільний устав. Вони вічно щось шепотілися, обмінювалися записками, підсовували одна одній смішні малюнки в зошитах. На уроці історії Оля якось випадково зімітувала диктора документального фільму — просто щоб Женя не заснула, — і весь ряд вибухнув сміхом. Учителька зняла окуляри, подивилася поверх рамки і відправила усіх трьох до директора, де за них червонів батько Олі.

А їм було байдуже. Вони сміялися з усього — з невдалих контрольних, із Льошиних жартів, із того, як Дарина на фізкультурі знову впала на м’яч. Між ними було щось легке й живе — те, що тримається не на словах, а на спільних дурницях і розумінні з пів погляду. Навіть коли в класі ставало нудно чи хтось отримував двійку, ця трійця вміла зробити день трохи теплішим.

Восени парк біля школи виглядав майже порожнім. Доріжки були всипані жовтим листям, яке шаруділо під ногами. Дівчата йшли повільно, обходячи калюжі, що залишилися після вчорашнього дощу. Повітря було прозоре, свіже, й пахло мокрою корою. Вони говорили без поспіху, то сміялися, то замовкали, слухаючи, як десь неподалік гупає м’яч. Оля час від часу кидала на Женю короткі погляди, хвилюючись за подругу, що постійно дивилась в телефон в очікуванні повідомлення від Макса.

— Я вже так не хочу йти завтра на уроки… Але треба, останній день. — Мрійливо мовила Оля, падаючи на улюблену гойдалку на кутку майданчика. Та жалісливо скрипнула.

— У тебе хоча б є батько, який дозволить тобі пропустити уроки, та ще й прикриє. — Женя сіла поруч з Олею.

— А у Дарини є тітка, і чомусь вона не пропускає уроки. — Але, як і завжди, за нагадування Валерії Віталіївни, многозначні погляди її подруг збивали її з пантелику. — Що?! — Раптом розсердилась вона. Сьогодні вона вже з самого ранку не думала про Валерію Віталіївну, і от знову…

—  Слухай, ну… — Повільно почала Дара, теж сідаючи поруч. — Ти навіть не знаєш, яка вона… Поза школою та учнями. — Оля і сама це розуміла.

Хотілося просто… Забути її, як сон. Забути теплоту її обіймів, запах її квартири, колір її очей, ніжність її слів та… Забути, що взагалі Оля може бути такою. Такою, здавалося б, неправильною. Такою, яких батько увесь час називав лайливими словами та ненавидів будь-яку згадку улюбленої доньки про таких людей. Хотілося перестати думати про таке заборонене кохання, навіть ні… Не кохання, а просто тупу жагу до уваги, тупе бажання бути особливою для вчительки. І не до простої, а для Лєри…

— Гей! Не мовчи. — Помахала перед носом Ольги Дарина.

— Я і… не хочу знати. Хочу забути її і це… все. — Оля відчула, що скоро почне плакати від безвихідності, тож сперлась ліктями на коліна і сховала голову в долонях, після чого і без того пористе і пухнасте волосся стало ще більш недосконало прямим і неслухняним.

— Ти чого? — Тут же поклала руку на плече подруги Женя. Оля просто покачала головою.

— Я не хочу… Не хочу цього кохання, чи що це… Не хочу думати про це, хочу знову просто бути звичайною… — Голос зірвався. Женя і Дарина просто мовчали. — Дівчат, а пішли сьогодні вночі до мене. Потусуємося, батько алкоголю купить. — Оля підняла утомлений погляд на друзів. — Ну, Дарина, якщо хоче, буде пити інше… щось. — Дівчата переглянулися за її спиною, та кивнули одна одній, згоджуючись.

— Хочеш, ми з тобою посидимо, відео познімаємо? — Запропонувала награно веселим, але турботливим голосом Дарина. Оля відсторонено кивнула.

Оля йшла між ними, насунувши капюшон, і намагалася не показувати, як усе всередині тягне вниз. Дарина з Женею це бачили, але навіть не питали, просто говорили без зупину, підкидаючи жарти, кидаючись листям і штовхаючи одна одну плечем. Вони робили вигляд, що все як завжди, але час від часу Дарина кидала на Олю короткий, уважний погляд.

Женя розповідала якусь безглузду історію про те, як переплутала свій зошит із зошитом з фанфіками про кей-поп айдолів, і, щоб не червоніти, жартувала сама з себе. Дарина сміялася, коментувала, і навіть Оля кілька разів тихо пирснула, забуваючи про свій сум.