Куплене мовчання

 Ранок зустрів її гулом у голові й дивною тишею у квартирі. Сонце било просто в очі, ковзаючи крізь жалюзі, і перше, що Оля побачила, коли вийшла на кухню — розкидані келихи, відкриту пляшку вина й піджак Кирила Матвійовича, кинутий просто на стілець.

Вона потерла очі, намагаючись скласти докупи спогади про вчорашнє. Батько привів його. Вони голосно сміялись у коридорі, сперечались, хто кого тягне, а потім… впали на ліжко. Разом. І так і залишились.

Оля обережно зазирнула в кімнату батька, намагаючись не скрипнути дверима, і придивилась до кучі на ліжку — обидва спали, розкинувшись, як після бурі. Батько обіймав подушку, Кирило Матвійович — ковдру, закинувши ногу на ногу батька. Обоє хропіли в різних тональностях.

— Класика. — Прошепотіла Оля й ледь стримала сміх.

Вона взяла чашку, налила собі каву і, сидячи біля вікна, згадала, як вони вчора намагались потрапити до кімнати, спотикаючись через поріг. Було навіть трохи тепло на серці — дивно, але смішно.

Та потім думки повернулися до головного: цю інформацію точно захоче дізнатися школа. Особлива та частина дівчачого колективу, яка закохана у нього по вуха. Оля одразу ж тихо зганяла до кімнати за блокнотом, де малювала минулої ночі. Виявляється, малювати о другій ночі не було кращою ідеєю — Оля не помітила, як вчора намалювала зайвий черевик біля зображеного батька.

Вона зітхнула, стерла черевик, взяла телефон і написала Жені: «Ти не повіриш, кого мій батя приніс додому вчора».

Женя в цей час лише прокидалась, але сьогодні відповідь прилетіла на диво швидко: «Оляяяяяяяяяяяяяяяяя я тобі таке сьогодні розкажу закачаєшся» — Ользі стало навіть цікаво, що ж такого їй хотіла розказати подруга, тож вона відклала телефон та повернулась до свого малюнка, де у людей, зображених там, не було обличь — вчора їй було відверто лінь їх домальовувати.

Раптом з коридору почулися кроки, і двері на кухню відчинилися. В них стояв заспаний Кирило Матвійович, з темними колами під очима, щетиною на обличчі, блідою шкірою та, чомусь помітила Оля, з сухими губами. Він потер лоба кісточками пальців, та ледь зміг розліпити очі. Оля розуміла його стан, сама почувала себе так само.

— Доброго раночку! — З посмішкою та натяком на знущання проспівала вона, відпиваючи немалий ковток кави зі своєї чашки. Кирило Матвійович позіхнув, та зморщився від головної болі. — Вам, може, допомогти? Кави? — Не перестаючи знущання, спеціально голосно вона вказала на свою руку.

— Олю, будь так ласкава, перестань знущатися. Голова болить, як наче… Бухав усю ніч. — Додав він. Оля підняла брови.

— Ммм, а хіба не так? — Вона, звісно, знала, і прекрасно пам’ятала, що він вчитель, та поки він товаришує з її батьком, не помститься їй на математиці. Кирило Матвійович сів на стілець поруч. Його погляд впав на відкритий блокнотик, де було намальовано його і Віктора Олександровича. Він простягнув по нього руку, але Оля була швидше. Вона хлопнула по ньому, закривши малюнок, та підтягнула до себе.

— Ти чого? — Злякався математик. Оля видихнула, похитала головою.

— Нічого. — Посміхнулась вона. — Вона ще не закінчена. — Вона закрила блокнот. Математик стиснув плечима, та відвернувся. Чомусь він опустив руку в кишеню своїх брюків та дістав пакетик. Оля зацікавлено витягнула шию.

— Оля. — Серйозно мовив він. — У мене є для тебе прохання. Воно доволі важке… ммм… для такої дівчини, як ти. Але я дуже хочу, аби ти нікому, чуєш? Нікому не казала про наші з твоїм батьком походеньки. Якщо до директора дійде, в якому стані ми приходимо на уроки, нас  виженуть з роботи. — Оля це розуміла, тож просто кивала.

— А «одинадцять» у чверті поставите? — Хитро запитала вона. Математик, що хотів щось сказати, лише зітхнув, запнувшись.

— Як класний керівник, виб’ю тобі ще й десятки з усіх інших предметів. — Втомлено, але серйозно мовив він. Оля усміхнулась та сховала це за чашкою. Але математик знову зібрався говорити: — Також хочу затвердити свої слова ось цим. — Він простягнув руку з зіп-пакетиком до Олі. Оля взяла його двома пальцями. — Це браслет, сподіваюсь, тобі сподобається. Буду радий, якщо носитимеш. — Додав він, явно відчуваючи себе трохи ніяково. Оля відкрила пакетик, і висипала на долоню сріблястий ціпочок браслету. При більш близькому огляді стало видно, що це були сріблясті черепки, очі та роти яких блищали чорними блискітками. Може, не справжні камені, та вони були дуже гарними і, на диво, подобались Олі, не дивлячись на те, що Оля надавала перевагу чомусь яскравому.

— Ого… — Зачаровано прошепотіла Оля, перевертаючи руку з браслетом під світом ранішнього сонця.

— У твого батька сьогодні скільки уроків? — Запитав він. Оля показала пальцями число два. — Нічого, відмінить. Він вчора випив немало, хай оно відпочине. — Він подивився на годинник, що висів над головою Олі. — Нам через півгодини їхати. Тебе підкинути? — Оля кивнула, одним махом випила залишок кави та встала.

— Зберуся тільки. —  Вона поставила горнятко в рукомийник на кухні і пішла в кімнату передягтися, захвативши з собою подарунок.

Дорога до школи минула мовчки — Кирило Матвійович увімкнув радіо, тримався за кермо обома руками, а Оля дивилася у вікно, стискаючи на зап’ясті тонкий браслетик, ніби він справді щось означав.

Коли вийшла з машини й зайшла до школи, повітря здалося надто яскравим, а коридори — підозріло гучними. Їй хотілося поводитись звично, але кожен погляд здавався надто пильним.

— Та ну, звідки в тебе така краса? — Одразу спитала Даринка, коли Оля простягнула руку.

— Це хто подарував? — Підхопила Женя. Однокласники вже зацікавлено прислухалися. Оля всміхнулася, намагаючись зробити це байдуже. Та вийшло погано.
 

— Ви не повірите! Це наш математик! — Тихо вигукнула вона, з задоволенням дивлячись, як її однокласниці аж підстрибують на місці. Вигуки, тихі і здивовані, прозвучали надто близько. Особливо близько пролунали тихі подихи Марини і Іри — Оля зрозуміла це по їх важким парфумам.