Яблуко від яблуньки

Сонце вже збиралось хилитися до обрію, пробивалося крізь шибки довгими золотими смугами й розливало їх по партам. Повітря в класі було тепле, ніби трохи втомлене від цілого дня. Усі сиділи розслаблені, кожен у своєму — хтось шепотівся, хтось тикав в телефон, хтось просто дивився у вікно, сплячи з відкритими очима.

Оля сиділа боком до вікна, і сонячна пляма лягала їй на щоку, підкреслюючи втомлений профіль. Вона крутила в руках телефон, дивилася то на екран, то на світло, що повільно рухалося по її парті. Весь цей час їй здавалося, що день тягнувся довше, ніж зазвичай, і що саме цей урок не поспішав початися. Оля відкривала повідомлення знову і знову, хоч знала його вже майже напам’ять. Кожне слово ніби горіло під пальцями, наче від нього йшло тепло, яке не дозволяло відпустити телефон. Вона перечитувала і не могла зрозуміти, чому воно так сильно на неї впливає.

Двері відчинилися, і клас одразу затихнув. Валерія Віталіївна зайшла повільно, несучи в руках кілька зошитів та карту, складену вчетверо. Її кроки віддавалися рівно по підлозі, і навіть сонце, що просочувалося крізь вікна, здавалося, рухалося разом із нею.

Оля, яка щойно ще раз перечитувала повідомлення, різко сховала телефон під зошити й випросталась, наче її застукали. Вона намагалася зосередитися на столі, але погляд сам зрадницьки тягнувся до вчительки. Валерія Віталіївна ж поставила речі на стіл, підняла очі на клас і всміхнулася куточком губ — ледь помітно, але досить, щоб усі відчули: зараз почнеться урок.

— Вітаю, дітвора. Як ваші справи? — Буденно запитала вона, а її погляд метнувся у сторону Марини, а потім — до Іри, у інший кінець класу. Мабуть, вже кожен, хто мав доступ до каналу «Підслухано», знав про сварку двох однокласниць, а також про те, як героїчно розділила їх Валерія Віталіївна. Іра і Марина так і не відважились на перший крок одна до одної. З усіх куточків класу почулося втомлене «нормально», тож вчителька продовжила. — Ну, в мене теж все чудово, тож, якщо у вас нема питань з теми, ми з вами почнемо сьогодні роботу над практичною з мапою. Питання є? — Запитала вона, але ніхто не відповів. Тож вона почала урок.

Оля намагалась її слухати. Вона зробила вигляд, що уважно записує в зошит те, що Лєра щойно пояснила, але ручка зависла над папером. Вона ловила кожен рух вчительки: як та відкидала волосся з обличчя, як нахилялася до карти, підкреслюючи маркером лінії, як зупинялася й на мить задумливо стискала губи.

Сонце впиралося в її окуляри, і скло відбивало відблиски так, що Оля ледь не кліпала, бо не могла відвести очей. У вухах глухо лунало її ж серцебиття, а слова про «північні течії» і «кліматичні пояси» зливалися у фоновий шум.

Десь збоку хтось тихо жував чіпси, ззаду хтось шепотівся, але для Олі це зникло. Вона раз по раз стискала ручку сильніше, помічаючи, як пальці біліють. У голові було тільки одне: я дивлюся занадто довго, вона помітить. І від цієї думки серце ще більше гупало. Хотілося, аби вона помітила.

На телефон раптом прийшло повідомлення. Оля стишка глянула на екран. Від батька висіло повідомлення. Поки Оля дивилась, чи не гляне вчителька на неї, надійшло ще одне повідомлення, але вже на телефон вчительки. На щастя, вона не глянула, тож Оля швидко відкрила свій телефон.

«Олюсь, будь сьогодні вдома раніше. Буду пізно і бухий. Цьомаю» — писав він. Оля закотила очі, і вимкнула телефон.

Знову батько прийде додому з якоюсь теж п’яною тітонькою, і знову Оля буде засинати у навушниках задля тишини. Батько звісно розумів, що такі його дії не дуже влаштовують доньку, тож частіше за все він залишався на ніч у своїх недопассій. Але були такі, що зраджували своїм чоловікам, і від цього Олі було ще противніше. Оля щоразу відчувала огиду й роздратування, коли чула, як двері в коридорі скриплять серед ночі, а з татом заходила якась чергова дівчина. Вона вдавала, що спить, але все одно чула приглушений сміх, запах дешевих парфумів, шурхіт. Вранці вона майже ніколи не зустрічалася з ними — ті йшли раніше, залишаючи після себе чашку з недопитою кавою чи склянку води на столі. Оля швидко  прибирала це, наче хотіла стерти сліди чужої присутності. Батькові вона постійно казала, що їй неприємно, але він тільки вибачався і бурмотів щось на кшталт «ти вже доросла, зрозумій», і розмова затихала.

Щоб впоратися, вона вмикала музику у навушниках, засинала з гітарою біля себе, малювала — усе, аби не чути й не думати. Але всередині завжди лишався присмак того, що її особистий простір порушують. І, хоч вона злилася, ще більше її боліло, що тато справді не розумів, наскільки це її ранить. Тож сьогодні вона вже хотіла відпроситися на ночівлю до Жені, і збиралась написати їй про це, аж раптом Валерія Віталіївна дописала на дошці та швидко взяла телефона до рук, кинувшись до столу. Вона була доволі схвильованою, тож навіть не підняла очі на клас:

— Шановні, пробачте, це від завуча. — Вона аж сіла на стілець, її пальці заміталися клавіатурою, і вона насупилася. Переписка була надто напруженою, настільки, що вона згадала про клас лише через хвилину: — Якщо переписали з дошки, прочитайте 4 параграф, я маю відповісти. — Оля бачила щасливу схвильованість Валерії Віталіївни, з якою вона печатала слова в телефоні. Екран відбивався світлом в її очах.

Олі було цікаво, що ж такого міг написати завуч, аби заінтригувати вчительку. Сама вона нарешті змогла взяти телефон до рук та написати просте «Ок.» батькові. Він був в мережі, тож через хвилину надійшла відповідь «не ображайся».

Учителька нарешті відклала телефон, подивилась прямо Олі в очі, а далі продовжила вести урок. У Олі всередині все перевернулось, і вона зрозуміла, що це не нормально. А також остаточно зрозуміла, що це закоханість. Її найбільша проблема.

Крокуючи зі школи, вона міцно стискала телефон у руці. Женя не могла не помітити цього, тож вже через 5 хвилин з виходу їхнього улюбленого магазину з напоями, вона запитала: