Сердечки не лайки

Оля напевно втретє за сьогодні відчула легкий п’янкий туман, який розливався по її голові від кожного ковтка. Вона не планувала так багато пити. Спершу випила, щоб підтримати настрій компанії, щоб не виглядати чужою серед сміху, музики і розлитого по пластикових стаканчиках алкоголю. Але кожен новий ковток був як ще одна хвиля, що накривала ті гострі думки про Валерію Віталіївну, які вона намагалася втопити.

Вона сміялася навіть тоді, коли не розуміла жарту. Кидала у Дарину шматочками чипсів, а потім сама ж підбирала їх із колін і намагалася влучити у відкритий рот Льоші. Поруч Макс із кимось зі старших говорили про щось гучно й запально, а Ден кричав, щоб «не пролили на колонки, бо я вас прикінчу».

Музика била по грудях басами, лампочки на гірлянді над альтанкою світлися теплими жовтими колами, кидаючи плями світла на обличчя. Усі рухалися — хтось у танці, хтось просто від сміху. Женя з Максом взялися за руки і почали кружляти, мало не збивши Олю, яка від несподіванки перекинула свій келих.

— Та ти що! — З удаваним обуренням вигукнула Дарина, цокнувши язиком і піднімаючи пляшку вина. — Це знак, що треба долити!

І вона, не чекаючи дозволу, підлила Олі майже повний келих. Оля лише махнула рукою, бо в голові вже шуміло, і, здавалось, кожен ковток стирав гострі кути реальності. Вона відчувала, як серце перестає стискатися при спогаді про погляд вчительки, як стираються ті моменти, коли вона здавалась такою близькою. Дара навіть не згадувала про розмову з Олею, але сама вона часто поверталась туди думками.

Вона танцювала. Не вміло, без ритму, але з таким захопленням, наче це могло врятувати її від усіх питань. Хтось пританцьовував поруч, хтось обіймав за плечі, хтось підливав у стакан. Голосно сміялася, відчуваючи, як ноги стають важкими, а думки — легкими, майже невагомими.

Телефон у кишені Олі тремтів так, що їй здавалося — вібрація чує вся альтанка. Вона вже майже не розбирала, хто де сміється, хто голосно підспівує музиці, хто сперечається про щось безглузде. Світ хитався, немов вони всі сиділи не на лавках, а на палубі старого корабля.

Вона ковтнула ще ковток з пластикового стаканчика, і зрозуміла, що їй більше не смішно. Що цей липкий присмак алкоголю в роті не топить те, що роз’їдає всередині: спогад про теплі руки Валерії Віталіївни, її голос і той погляд, який Оля не може забути.

Витягла телефон, кілька секунд розглядала розмитий екран. Пальці зрадницьки тремтіли.

Тату, забери мене, будь ласка. —

Вона довго дивилась на повідомлення, наче перевіряючи, чи там немає зайвих слів. Потім натиснула «відправити» й поклала телефон на стіл. Десь за спиною хтось голосно крикнув її ім’я, але вона лише втягнула голову в плечі. Хотілося, щоб усе навколо стихло.

Відповідь прийшла швидко:

—  Зараз виїду. Чекай біля дороги.

Оля повільно встала, намагаючись не хитатися. Пройшла повз компанію, де хтось кричав, що треба знову вмикати колонку, повз розкидані тарілки та пляшки. Вийшла за ворота, де повітря було прохолодніше, й оперлась об стовп. Звідси вже не було чутно гучного сміху — тільки шум вітру та далекі фари, що наближалися. Хіба так швидко? Скільки вона вже тут стоїть?

Машина пригальмувала біля узбіччя, і вікно з боку водія опустилося.

— Сідай. — Голос батька був короткий і сухий.

Вона обережно відкрила дверцята, сіла на переднє сидіння, притиснувши рюкзак до себе, і відчула знайомий запах його одеколону, змішаний із бензином і холодним повітрям. Дверцята тихо клацнули, і машина рушила з місця. Оля пристібнулася і сховала носа в футлярі гітари. Коли це вона її забрала?... Хоч би не знудило...

Довгий час вони їхали мовчки. За вікном миготіли тьмяні вогники будинків, і Оля намагалася зосередитися на них, щоб не ловити на собі його погляду.

— Сильно багато випила? — Нарешті запитав він, не змінюючи тону. Вона ковтнула жовч, відчуваючи, як щоки палають.

— Ну... Ех... Не те щоб… Да. — Примружилась вона. Батько зітхнув, але нічого не відповів. —  Я… просто хотіла… — Почала вона, але не закінчила. Усі слова здавалися зайвими.

— Ми поговоримо завтра. — Тихо сказав він. — Точніше, сьогодні, ти взагалі в курсі, що вже 20 хвилин на 5?  —  Оля кивнула, хоч він і не дивився на неї. Їй хотілося одночасно й виправдатися, й щоб ця розмова ніколи не починалася. Вона відвернулася до вікна, дозволяючи темряві за склом поглинути всі думки.

Вдома все було тихо — тільки старий холодильник на кухні ритмічно гудів, а десь у кімнаті за стіною хропів сусід. Оля тихенько зняла кросівки, намагаючись не грюкати дверцятами шафи, й пішла у свою кімнату.

На столі лежав її блокнот, і там було видно нечіткі, але надто знайомі лінії обличчя. Лєра. Вона провела пальцем по папері, ніби це могло стерти той дивний тягар у грудях.

Скинувши кофту на спинку стільця, Оля сіла на ліжко. В голові плуталося, то сміх із гулянки, то напівп’яні обійми друзів, але крізь усе це, як уперта нитка, тягнувся образ Валерії Віталіївни. Як вона поправляла окуляри, як сміялася тихим, трохи хриплим сміхом, як поглядом могла водночас і обійняти, і змусити замовкнути.

Оля заплющила очі.

Чому ти не виходиш з голови?

Вона згадала чай, який вони пили в тій маленькій, затишній кухні. Згадала, як ловила себе на бажанні запам’ятати кожну деталь — колір чашки, світло у вікні, навіть запах засушених квітів у баночці на поличці.

Десь у коридорі батько пройшов до ванної, і цей буденний звук раптом повернув її в реальність. Вона вимкнула світло, залізла під ковдру й, не думаючи ні про що, п’яна, заснула за півхвилини. Через сон вона чула, як прийшов батько, залишив біля її ліжка відро, відкрив вікно та пішов. Оля нахмурилась через сон, перевернулась на бік та остаточно провалилась в п’яний сон.