Квартира 52

Дрібний, рівномірний, зовсім не сердитий дощ пішов ще вночі. Оля прокинулась від настирливого та монотонного "кап-кап-кап" по підвіконню. З відкритого вікна доносився запах дощу та шелест вітру. Оля вдихнула свіже повітря поглибше, перевернулась на інший бік, закрила подушкою вухо та вирішила не вставати, аби закрити вікно.

Вона прокинулась не одразу. Щось дивне доволі довго тримало її думки у сні. Вона пам'ятала лише невиразний образ жінки, її обличчя, що то наближалося, то віддалялося, то промовляло щось суворе, то зникало в білому тумані. Темне волосся лоскотало ніс запахом мигдалевого шампуню. Щось тривожило Олю.

 Ольга підвелась повільно, волосся сповзло на очі, і першим, що вона побачила, була залита туманним світом сонця кімната. Дощ ще крапав, зі своїм характерним стуком вдаряючи по склу та зовнішньому підвіконню.

Вона зібралася швидко, одяглась у легкий та м'який зв'язаний Женею синій светр та рвані джинси, за які не раз її сварили у школі, зверху накинула вітровку на випадок дощу. У сумку поклала всі потрібні зошити, трошки подумала, чи класти блокнот — той, де малює й пише ноти, — і поклала. Думала сьогодні нарешті завершити невеликий етюд, який звучав у голові вже дні чотири.

Тато на кухні вже пив каву, читаючи телефон.

— Доброго ранку. — Кивнув він. — Снідати будеш?

Оля похитала головою.

— Не голодна.

— Все нормально?

— Просто сон дивний був. — Сказала вона коротко, вже зачиняючи термос і натягуючи кросівки. Робила це майже на автоматі, думками знову і знову повертаючись до сну, намагаючись розгледіти в жінці когось зі знайомих. Думки наче навмисно зтирали усі деталі зовнішності.

В машині їхали мовчки. Тато перемикав радіо, Оля дивилася у вікно на шкільний двір, де поволі сходилися однокласники. Дехто з парасолями, дехто без — дощ уже майже скінчився, залишивши по собі лише запах мокрої трави.

Оля встигла прийти трохи раніше, ніж за хвилину до уроку. Вологі волоски від поту та дощу прилипли до чола. За шибкою ще капав дощ, і шурхотів листям вітер. Клас був тихий, майже затишний у цій ранковій напівтемряві.

Вона повільно розклала зошит, витягла синю ручку, дістала атлас — і вже звично перегорнула до тієї сторінки, яку, ймовірно, сьогодні проходитимуть. Було лячно перед початком уроку. Валерія Віталіївна завжди починала спокійно, без напруги, але сьогодні… після тієї зустрічі…

Двері клацнули. Вона автоматично сіла рівніше, схрестила руки на столі, готуючись зустріти погляд Валерії Віталіївни. Але до класу зайшов її батько.

Він був у білій сорочці, яка ледь на рвалася на його м'язах. Віктор Олександрович був трішки розгублений, з легким здивуванням у погляді, коли зупинився біля дошки.

— Доброго ранку. — Сказав він, кидаючи короткий погляд на доньку. — Сьогодні я вас заміню. Валерія Віталіївна прихворіла, тож сьогодні замість нудних країн ви тихенько посидите, поспите, а я займуся своїми справами. Згодні? — Клас схвально відгукнувся, й почувся шурхіт одягу та металеві скрипи стільців. Діти пересаджувалися один до одного, аби пограти в телефоні.

Оля стиснула пальці під партою. Погляд її батька нічого не виказував, хіба що звичну спокійну серйозність. Вона з невеликим соромом встала з-за парти та підійшла до батька, який відкривав додатки на ноутбуці.

— Тато, з Валерією Віталіївною все гаразд? — Схвильовано та дуже тихо спитала вона, нахилившись нижче до батька. Той підняв голову, відриваючись від екрану. Кинувши швидкий погляд на клас, на дітей, які не дивилися в їх бік, він легким замахом руки попросив доньку нахилитися ближче.

— Трохи захворіла. У мене до тебе буде прохання. — Мовив він, схиляючись під стіл. Оля зацікавлено витягнула шию, намагаючись розгледіти. Тато підняв з-під столу пакет, що шарудів.

— І що то?

— Тут трохи ліків для Лєри. Я хочу, аби ти після уроків зайшла до неї додому, віднесла. Я все одно сьогодні допізна в школі затримаюсь. — Він всунув в руки Олі пакет.

Оля сіпнулася і завмерла з пакетом у руках, який так неочікувано ввібрав у себе всі емоції, що піднялись хвилею. Тонкий поліетилен шарудів між пальцями, легкий, невинний — повна протилежність тому, що вібрувало десь усередині.

Здивування швидко змішалось із збентеженням. У грудях защеміло від тихого, невловимого страху — не перед вчителькою, а перед тим, що вона скаже, як подивиться. Чи не буде розчарування в її очах, чи не згадає вона ту коротку, однак важчу за будь-яку лекцію зустріч у парку.

Але поверх усього — цікавість. Тонка, пульсуюча жилка в горлі, як після того, як вперше спробуєш алкоголь потай від батьків. Побачити її поза школою. Зайти туди, де вона — не Валерія Віталіївна, а просто жінка, яка чомусь прийшла в парк у той момент, побачила, промовчала і пішла.

Оля подивилась на пакет так, ніби там лежала відповідь. Збудження змішалося з тривогою, але в очах з’явилося світло. Вона трохи сильніше стиснула пальці на ручках пакета й повільно кивнула. У голові вже розвивався сценарій зустрічі — слово за словом, пауза за поглядом. І хоч вона не знала, що саме скаже, але знала точно, що вона хоче туди піти.

Вона повернулась на своє місце, плюхнулась за парту, і дістала телефон, втупившись поглядом у екран. На стільці з обох боків осіли знайомі фігури, неначе тіні. Женя з'явилась першою, як завжди, мовчки просто плюхнулась поруч, зазирнувши в обличчя Олі з тим своїм невимовним “ну?” в очах та нетерплячою усмішкою на губах. Дарина підійшла через кілька секунд — одразу ж нахилилась ближче, спершись на парту, її кольорове волосся трохи зачепило Олине плече.

— Що то за спецоперація була? — Прошепотіла Дарина, скосивши погляд на пакет. — Мені вже страшно. Там якісь надсекретні документи, які звергнуть владу?