Душевні розмови гітари

Оля постояла ще трохи. Повітря вже не здавалося таким сухим, хмарки закрили останнє передзахідне сонечко. Вночі буде дощ... Десь неподалік сміялися діти, ледь чутно грала музика з чийогось динаміка. Поруч пробіг спортсмен, розгойдуючи навушниками та важко дихаючи. Все жило далі, аби нічого не сталося. Але сталося ж?... Щось сталося, а що, Оля так і не встигла усвідомити. 

Вона повільно розвернулась і пішла назад, туди, де залишилися однокласники. Але тепер у неї не було охоти знову сміятись, хапати когось за рукав, дражнити чи просто сидіти, витягнувши ноги. Кожен крок назад здавався не зовсім своїм, наче вона вже відійшла від тієї компанії, стала там чужою, хоча пройшло всього кілька хвилин.

Вона з’явилась між деревами якраз у ту мить, коли Дарина оберталася, наче відчувши її повернення. На обличчі Дарини не було ні здивування, ні осуду. Лише тиха зацікавленість.

— Ти як, все? — Тихо запитала вона, і в цьому "все?" було щось більше, ніж просто питання про вчительку.

Оля кивнула. Потім глянула на Іру та Марину, які вже про щось сміялися, розповідаючи Льоші якусь історію. Вона бачила, як одна з них ще тримає сигарету, мовби нічого не сталося. Мовби тільки-но вони не розчарували найкращу вчительку школи. 

— То що? — Кинула Іра, глянувши на Олю. — Вертаєшся, чи вирішила йти в монастир?

— Я просто… — Почала Оля, але не договорила. Вона сіла на лавку біля Дарини, витягнула з кишені свою яскраву зелену запальничку, але не для того, щоб щось підпалити. Просто тримала її в руці, а потім поклала на стіл поруч. Запальничка клацнула, коли стикнулась з деревом.

Дарина мовчала. Але її погляд ніби запитував: "Ти в порядку?" І Оля, не озвучуючи жодного слова, ледь помітно кивнула.

— Коли підеш, скажи мені. — Сказала Дарина, нахилившись ближче. — Я прикрию тебе від них. 

— Гаразд. — Відповіла Ольга. Вона навіть не задумалась, чому незнайома їй дівчина пропонує таке, так добре її розуміє. І де Женя, яка так старанно робила вигляд, що нічого не сталося і вчителька після шістнадцятої вечора вже не вчителька?

Їхні голоси змішувались із сміхом інших, але вже не зливалися з ними. Вони були ніби трохи осторонь. І це відчуття, дивним чином, не лякало.

Оля пішла додому, мовчки попрощавшись із усіма. Навіть не дочекалась, коли підуть Дарина чи Льоша. Не хотіла нічого пояснювати — ні їм, ні собі. Просто зібрала речі, тихо натягнула рюкзака на плечі, і покрокувала по стежці, по якій нещодавно пройшла Валерія Віталіївна. Лише Дарина та Женя помітили її збори, та ледь помітно кивнули на знак уваги і згоди. 

Коли вона зайшла до квартири, було вже зовсім темно. В коридорі пахнуло свіжозвареною кавою — тато, напевно, ще працював над своїм проектом. Вона кинула кросівки в куток, зняла рюкзак і пішла на кухню, де світилося жовте, м’яке світло.

— Привіт. — Озвався батько, не відриваючись від комп’ютера. — Як гулянка?

Оля зупинилася, сперлася плечем об косяк дверей. Голова втомлено схилилася набік, і Оля закрила втомлені очі, подавляючи в собі бажання розплакатися. Помовчала трохи. Потім видихнула і сказала:

— Ми сьогодні курили. — Тато підняв погляд. Довго дивився на неї, але не з осудом, не з шоком. Скоріше з тихою втомою.

— Ти? — спитав він, хоч уже знав відповідь.

— Теж. Але... я не знаю, навіщо. Просто… я була там, і всі... і я не хотіла виглядати слабкою. Та потім прийшла вчителька, Валерія Віталіївна. Побачила нас, і... — Вона схлипнула.  Батько обережно закрив ноутбук. Поставив руки на стіл, пальці його переплелися.

— І що вона сказала? — Тихішим, ніж зазвичай, голосом спитав він. 

— Нічого. Вона просто пішла. Сказала, що здивована бачити мене в такій компанії. Але так подивилася, що… — Оля стиснула губи. — Мені соромно.

Батько встав, підійшов ближче, притулився до дверного косяка навпроти. Вони стояли мовчки, дивлячись одне на одного — Оля зі страхом та сльозами на очах, а її тато — з роздумами і спокоєм.

— Сором — це не найгірше, що може статися. — Сказав він. — Значить, щось у тобі ще хоче бути кращим. А це добре. І не хвилюйся, я проговорю це з Лєрою. — Оля втиснула плечі. Вперше за вечір їй стало трохи легше.

— Ти злий?

— Злий — ні. Сумний трохи. Але це мій досвід. Твій тільки починається. І я б хотів, щоб ти не поспішала дорослішати так, як цього хоче хтось інший. — Він підійшов ближче і поклав руку їй на плечі. Вона схилила голову.

— Я більше не буду. — Прошепотіла вона, ледь змусивши себе підняти плачучий погляд. 

— Ти ще багато чого зробиш — і дурного, і доброго. Але я завжди буду поруч. І завжди хочу знати правду. Добре? — Оля кивнула. — І... дякую, що сказала.

Вона обняла його коротко, без слів. Потім пішла до своєї кімнати, зашторила вікна й лягла на ліжко, не роздягнувшись. Цигарки вже не здавались чимось "дорослим". Лише дешевою спробою бути як усі.

А вона вже не хотіла бути як усі.

Уночі Оля довго не могла заснути. Лежала, втупившись у стелю, а потім зарилась у ковдру з головою, наче хотіла сховатись від усього світу. У кімнаті панувала тиша, тільки іноді з вулиці доходив звук нічного автобуса чи шум машин, які рідко проїжджали повз. Гітара стояла в кутку, затулена тінню, а на подушці поряд із нею лежали старі плюшеві іграшки — пожмакані, з трохи вицвілими носиками. Вона обійняла одну з них — білого зайця з вивернутим вушком — і згрупувалась у клубочок, підтягнувши ноги до грудей. Волосся лоскотало спину. 

Сльоза скотилася по щоці несподівано, обпікаючи шкіру. Оля змахнула її долонею, ніби це щось соромне, але за нею покотилася інша. Вона плакала мовчки, скупо, стиха, аби тато не почув. Злість на себе, сум через розмову з Валерією Віталіївною, дивна порожнеча після всього.