Не вчіть нас, як жити

Осінній час минав напрочуд швидко — не встигла Оля як слід втягнутись у навчання після канікул, як уже настали вихідні. Ще світлі, ще теплі, з променями сонця, що падали крізь жовтневе листя на асфальт, але все одно — зранку вже треба було натягати кофту й терпіти вологе повітря, яке обіймало ноги під джинсами.

Оля стояла біля дзеркала у передпокої, поправляючи пухке волосся, хоча знала, що на вулиці воно все одно миттєво розтріпається.

— А гулянка це в тебе яка саме? Як завжди?— Пролунав із кухні голос батька.

— Та... Ага, посидимо, наберемося сил на навчальний рік... — Відповіла Оля, поправляючи пензликом відомі лише їй недоліки макіяжу. 

Батько вийшов, витираючи руки рушником, і окинув дочку поглядом — не суворо, а трохи розгублено. Як на нього, вона подорослішала, змінилася за останній тиждень. Чи то нова куртка так сіла, чи то очі стали якимись спокійнішими.

— Телефон заряджений? — запитав звичне, притулившись до дверей плечима.

— Ага. — Оля вже натягала кросівки, ледь не ставши на одне коліно на коврику біля дверей. 

— Якщо щось — відразу пиши. І не лізь у всяку дурню, чуєш? Я вас знаю, особливо якщо з вами Назар...— Тато погрозив їй пальцем, насупивши брови. 

— Тату, я не маленька. — Але Оля усміхнулась, бо насправді було приємно.

— Маленька ти для мене будеш ще довго. — Батько підійшов і швидко, ніби щоб вона не встигла передумати, обійняв, затиснувши у дуже міцній хватці рук. — І щоб не пізно, будь ласка.

— Добре. — Закотила Оля очі, усміхаючись. Та най вона під ранок прийде, батько нічого не скаже. 

Оля вийшла з під’їзду, на ходу надсилаючи повідомлення в групу:

"Я вже йду. Хто де?"

У чаті було глухо. Вчора всі сварились. Знову.

Теми для сварок були геть безглузді, але галасу навели сильного. То не могли домовитися о годині зустрічі, то о місці, то почалася суперечка щодо самої мети прогулянки... До компромісу приходили швидко, але можна було і уникнути сварок.

"Вже вийшла, я на площі" — перша відписала Марина.

"Не знаю, чи хочу йти" — Написала однокласниця Діана. Знову почалася сварка, кожен сварив Діану за її невизначеність та швидкі зміни настрою. Оля закотила очі.

— Почалося. — Пробурмотіла вона, ховаючи телефон та нарешті зупиняючись на тролейбусній зупинці. Йти було пішки десять хвилин, але осіннім днем не хотілося влаштовувати марафон.

Сонце било просто в очі, а в повітрі пахло теплом і хрусткими листками. Оля крокувала парком, сама, неквапливо, мов би й не поспішала на гулянку. Тонкі сонячні промені просочувались крізь дерева, і кожен її рух здавався повільнішим, м’якішим. Листя шаруділо під ногами, жовте, руде, з оксамитовими краями — вона навмисно штовхала його носком, розганяючи мозаїку по алеї. Іноді разом із листям летів дрібний камінчик, царапаючи кросівки. В кишені вібрував телефон — вона ігнорувала його. Хай собі сваряться. Вітер розвівав волосся, Оля іноді поправляла пасмо за вухо, але воно вперто падало назад. Їй подобався цей затишний, теплий момент. 

— Олю? — озвалось позаду, трохи невпевнено. Голос був не зовсім знайомий, але й не зовсім чужий. Вона обернулась — за кілька кроків позаду стояла Дарина, новенька з їхнього класу. Її обличчя здалося Олі м’яким і водночас напруженим — мовби Дарина хвилювалася, чи не перебільшує зараз, звертаючись.

— Привітик. — Сказала Оля обережно, стишуючи крок. 

Дарина підійшла ближче. Волосся у неї було стрижене під каре, на ньому виднілися сліди експериментів з фарбами — на сонці воно відливало ледь не усіма кольорами райдуги. Вона трохи зіщулилась, ніби від світла, ніби від самої розмови, але не зупинилась.

— Я тобі не заважатиму, якщо приєднаюся? — Без сорому запитала Дарина. — Мені ще ні з ким по-справжньому не вдалося поговорити в класі, всі якісь... суворі.

— О так, є таке. Але нічого, ти втягнешся. Ходімо. — Оля довго розглядала нову співрозмовницю уважніше: довгі пальці, які стискали рукав куртки, якби тримали щось дуже крихке; очі голубі, розпатлане волосся та шопер на плечі. Вони пішли поряд, не торкаючись, не поспішаючи нікуди. Через кілька хвилинок Оля вирішила все таки заговорити до Дарини. — Як ти зрозуміла , що це я?— Вона глянула на Дарину, а та лиш засміялася. 

— Вважай, по ході. Що ти, що твоя хода — суцільна напруга. А взагалі, по твоєму волоссю та рюкзаку. — Вона знизала плечима. — Я трохи придивляюся до всіх, щоб знати, як із ким можна говорити. 

— А зі мною як? — Спитала Оля. Її голос прозвучав трохи сухо, і вона поспішила виправити це легкою усмішкою. 

— З тобою обережно. — Чесно відповіла Дарина, не засоромившись. — Але ти здаєшся такою, ніби хотіла б, щоб до тебе хтось підійшов. Хоч іноді. —  Оля нічого не відповіла. Вона навіть не знала, чи приємно їй це чути. 

Себе Оля вважала надто балакучою, надто активною та грубою, але Женя на відвертих розмовах на ночівлі, якщо заходила тема про таке, завжди казала, що Оля завжди може вислухати, підтримати розмову та звести все до компромісу. На жаль, Оля більше ні з ким не спілкувалась, аби зрозуміти щось більше. 

Дарина йшла трохи попереду, ступаючи легко, але її чорні кросівки з великою підошвою дзвеніли ланцюжками з кожним кроком й підіймали  пилюку з асфальтових тріщин. 

— А ти? — Запитала Оля через кілька кроків. — Тобі хочеться, щоб хтось до тебе підходив? — Дарина сповільнила ходу, порівнялась з Ольгою. 

— Мені здається, я виглядаю так, ніби мені цього не хочеться. Але це не так, я дуже люблю несподівані знайомства та спілкування, я екстраверт. — Дарина усміхнулася щиро, широко, майже хижо, та додала. — Але не завжди.