Какао та еспресо

Другий день осені видався майже липневим. Сонце вже стояло високо, але не палило — лише ніжно торкалося шкіри, мов вибачалося за прийдешній холод. Повітря було теплим, ніби пряним — трохи вогкості від вранішньої роси, трохи пилу, що зависнув у сонячних променях, і ледь вловимий запах стиглих яблук, що ховалися за шкільним парканом у старому саду.

Дерева ще стояли зелені, тільки подекуди їх листя наливалося золотом. Асфальт був теплий під підошвами, і здавалося, що все навколо завмерло на мить у затишному, затягнутому плівкою світлі міжсезоння. Сонце піднімалося крізь молочно-рожеву імлу, вкриваючи місто ледь золотою пудрою. У вікно машини світло било прямо в очі, і Оля жмурилась, витираючи сонцезахисні окуляри.

Вона вийшла з машини біля школи й одразу побачила Женю — та стояла під каштаном, уткнувши носа в телефон. Її волосся скуйовдило вітром. Лише трохи піднявши голову, вона поправила рукою пасмо та кинула Олі коротке:

— Пішли?

— Навіть не привітаєш? — Оля віддала Євгенії щойно куплений стаканчик кави.

— Якщо привітаюсь, доведеться ще питати "як справи", а мені, якщо чесно, ліньки. — Женя розвернулася й пішла навколо школи до заднього двору. Це було надто дивно, враховуючи зазвичай активну та тактильну подругу. Але Оля не взяла до уваги цю думку. — Слухай, а давай прогуляємо літературу? У Джейн напевне знову припадок хіпі вайбу буде, не хочу задихатися в її духах. — Джейн — вчителька зарубіжної літератури, так прозвали учні Наталю Володимирівну за найупізнаваніший твір, який вона викладала. Це прізвисько закріпилося навіть у батька Олі, який вчився здавна в цій же школі. Джейн була вже дуже навіть не молода.

— Ну ок. — Не заперечила Оля. Якщо чесно, їй було все одно. Якщо що, просто у батька відпроситься. Вона розуміла, що постійно користуватися батьковим положенням не зможе, що це погано, але вона, на її думку, була непоганою дитиною — вчила французьку, малювала, грала на гітарі, була доволі спортивною, вчилася непогано... Чому б ні? Зітхнувши, зібрала себе в кулак — хотілося поспати на нудному уроці, — і пішла за школу. До уроку залишалося двадцять хвилин, головним було не натрапити на вчителів вже після початку.

— Мені якраз поговорити з тобою треба.

За школою було тихо. Теплий вітер колихав сухі бурі верхівки дерев, і крізь листя просвічувало сонце. Вони сіли на похилу бетонну плиту — залишок якогось старого будівництва, про яке ніхто вже не пам’ятав.

— Пам'ятаєш, я розповідала, що мій "улюблений братусічка" знову приїхав додому у відпустку? — Почала Женя, ставлячи на імпровізовану кам'яну лавочку стаканчик з кавою і кидаючи позаду себе сумку.

— Ага. — Коротко відповіла Оля. Вона дивилась, як світло падає на асфальт, як бджола копошиться в бур’яні.

— І тобі навіть не цікаво, як він? Як я? — Женя відклонилася назад, спершись на руки. Поруч снували люди. Оля зачепила в них поглядом знайомі обличчя з паралелей, з молодших класів. Пройшла парочка вчителів.

— А як ти і як він?

— Як завжди. Претензії, що я все роблю не так. Що я "вже не та". Що взагалі всі мудаки, окрім нього. — Женя закотила очі, фиркнувши. Трохи розстібнула джинсову куртку, пригрівшись на сонечку.

— Ну… Він же старший брат. Вони всі такі. — Невпевнено промовила Ольга, яка ніколи не мала ні молодших, ні старших братів і сестер.

— Ага, тільки мій ще й безробітний і з комплексом бога. — Женя ковтнула води, потім скривилася. — Я не проти, що він на вихідні з гуртожитка свого приїжджає до нас, але він потребує щоб ми платили не лише за його навчання, а й за те, як він там тусується зі своїми друзями. Хоч би раз подзвонив мамі, спитав, як там вона, як я, як вітчим, але ж ні, дзвонить лише коли гроші на рахунку закінчуються. — Женя з лютою ненавистю пнула невинний камінчик, що попав під її ногу, якою вона трусила з самого початку розмови. — Ненавиджу. — Ледь не ридаючи, викрикнула вона. Малий хлоп, що біг повз, відсапнувся та кинувся в інший бік тротуару від її викрику. Оля нічого не відповіла. Вона сиділа, втупившись у далекі дерева. Їй здавалося, що в голові бігають думки, але жодна не встигає оформитись у щось вартісне. Лише відчуття, що щось не так. Щось змінилося в ній, навколо, в усьому. І що вона нічого не контролює.

Женя кинула на неї погляд, подавшись вперед.

— Ти тут взагалі? — Оля відразу ж перевела погляд на подругу.

— Ага. Просто думаю. — Вона закусила губу, і взяла, на щастя, ще теплу каву.

— Про що? — Примружилась на неї Євгенія, намагаючись заглянути в душу. Олі стало ніяково від цього. Вона не любила, щоб хтось настирливо ліз в душу. Але ж це Женька... Та сама Женька, з якою вони разом сиділи на сусідніх горщиках у дитсадку, пішли в одну школу, бігали ледь не голяка на пляжі... Женька, про яку вона знає все, знає про її стосунки з родиною, про травми, про кохання, про її думки на майбутнє... Один в одної у них нема секретів. Женька навіть допомогла викрасти ті кляті відповіді на тест з сольфеджіо та гітару, навіть не будучи ученицею тієї школи.

— Не знаю. — Оля вхопила камінець, який пнула Женя, з землі, потерла його пальцями. — Просто думаю. — Камінь під нею був трохи вологим, і вона постійно поправляла поділ легкого светру, щоб не торкався холодної поверхні.

Женя мовчала довго. Але ця мовчанка була не звична — вона відчувалась, як натягнута струна, яку от-от зірве. Оля відставила гріючий руки стаканчик кави.

— Оль. — Нарешті сказала вона. Голос був рівний, але трохи приглушений, наче вона говорила це подумки вже сотню разів. — Чому ти така холодна до мене останнім часом? — Оля повільно звела очі, але не відповіла. Просто дивилася на обличчя подруги, яке їй зараз здавалося до болю знайомим — і водночас наче віддаленим, майже чужим. — Я щось зробила? — Женя стиснула руки в рукава худі, пальці побіліли від напруги. — Ти більше не хочеш дружити?