Знайомі обличчя, чужі думки

Шкільний день завершився досить швидко — першого вересня навіть вчителі не хотіли працювати та відмінили останні два уроки. Оля забігла до вчительської, аби попередити батька про те, що піде гуляти з Женьою, Ірою, Мариною та ще однією дівчинкою з їх класу. Погода була просто неймовірною, а Олі чомусь дуже кортіло провітритися та, можливо, витратити доволі немалу суму з кишені батька. Каштани з дерев на алеї в шкільному дворі падали ледь не на голови, дітлахи кидалися ними один в одного, голосно сміючись та бігаючи під ногами, лякаючи перехожих. Старші діти ходили групками по дві-чотири людини, щось обговорюючи та розмахуючи руками під вигуки. Зовсім великі — учні старшої школи — або вже пішли з двору, або ще сиділи за партами, або ховалися між дерев, цілуючись. Іра і Марина, королеви драми, яких хлібом не годуй, дай попліткувати, вдивлялися в підлітків, аби сфотографувати та відправити у анонімні повідомлення каналу "Підслухано у ліцеї". "Тупий закос на американські серіали" думала про це Оля, але все одно було цікаво раз на пару днів дивитися новини про людей, яких вона через раз помічала у школі.

Сонце палило, припікало шкіру і відбивалося в очах. Тримаючи однією рукою стаканчик з кавою, куплений у їдальні, а в іншій телефон, перевіряючи новини з Інстаграму зірок, Оля з дівчатами крокувала за школу — так ближче до дому.

— Блін, чому Макса там нема... — знову занила Женя, дивлячись на групи людей під деревами. — Чому я не з ним там... — Вона скривилася.

— Боже, та що ж ти так ниєш. — Іра вдарила підбором по асфальту, зістрибнув з бордюру. — Може він і там, сосеться з якоюсь шмарою, а ти про це навіть і не дізнаєшся ніколи. — Вона так театрально закотила великі карі очі, що Оля навіть трохи здивувалася, наскільки ідеальним та витонченим здавався цей жест. Іра розвернулася, махнувши білявими закрученими локонами та стукнувши підборами. Її і без того доволі коротка спідниця піднялася у гарному миттєвому кружлянні. — Боже, короче, дівчат, пішли отсюда. — Іра схопила за руки Марину та однокласницю, і потягнула їх до шкільних воріт — там вже чекала стомлених учнів приємна жіночка, що сама робить попкорн та розвозить морозиво. Оля також часто купляла у неї улюблене плодово-ягідне морозиво, їла, облизуючись, по дорозі додому, якщо батько не підвозив. Женя розчаровано дивилась їм вслід, зависнувши на одному місці. Однокласниця ледь-ледь встигла махнути рукою на прощання. Оля повернула голову до подруги, і теж схопила її за руку.

— Не слухай їх. Впевнена, Макс сам про тебе багато думає. — Вона потроху потягнула подругу в сторону заднього двору школи. Подруга не реагувала, лише дивилась далі на дерева.

— Як думаєш, він і справді може бути там? — Промовила Євгенія, стискаючи зуби. Оля стримала бажання самій закотити очі.

— Жень, пішли. Якби він там був, ти б його побачила. — І перш ніж Женя встигла щось заперечити, Оля встигла відтащити її від дерев та потягла за школу протоптаною доріжкою, усипаною листям та каштанами.

Тепле сонечко пригрівало їх, робило млявими. Хотілося або лягти спати прямо на вулиці, або скупатися у річці, прямо як в таборі, з Льошкою та іншими...

— Що тато казав? Насварив? — Запитала Женя, торкаючись довгого волосся, що спадало з плечей гарними локонами.

— Взагалі ні. — Оля штовхнула ногою камінчик. На кросах залишився тоненький слід. — Навіть Кирило Матвійович не сварив. А Валерія Віталіївна взагалі похвалила. — Насправді цього не було, але чомусь Оля це сказала. Слово — не горобець, тому виправдовуватися вона не стала, промовчала. Оля потяглась, ловлячи плечима залишки сонця. Вони ще йшли кілька кроків у тиші, поки...

— Опа. — З-за рогу школи раптово вискочив Макс.

Женя різко зупинилась, ніби її хтось шарпнув назад. Очі її округлились, обличчя налилось рум’янцем. Вона опустила погляд і зробила крок у бік Олі, мов шукаючи захисту.

Оля з театральним надривом зітхнула:

— Ой господи боже...

Макс стояв напроти, зухвало усміхаючись. Його темне волосся трохи стирчало в різні боки, на брові — тонка вибрита смужка. Хоча ні, це був дуже вдалий шрам. Під лівим оком — родимка, що ніби притягувала до себе погляд. Карі очі блищали зухвалим вогником, і, щойно він рушив до них, до носа долетів знайомий запах — цигарки й ще щось терпке, ніби дим змішаний з одеколоном старшого брата.

— Вибачте, не помітив вас. Привіт. — Сказав він, і його голос трохи деренчав, наче щойно говорив надто голосно. — Не забив вас?

Женя похитала головою, але не відповіла — лиш втупилася у тріщину на асфальті. Оля мимоволі склала руки на грудях, дивлячись то на подругу, то на нього. Погляд її пройшовся по його очах, необережному одягу, по родимці під оком, і вона скривилася від запаху цигарок.

— Не соромно курити під вікнами школи? А якщо камери? — Подала тихий голос Женя, підіймаючи награно зухвалий погляд на об'єкт кохання. Оля зі скепсисом спостерігала за цим. Макс вз'єрошив волосся п'ятірнею, посміхнувся невинно.

— Та там вони зафарбовані, головне на вчителів не натрапити, які самі там влаштували курілку.

— Дивно, мій батько в кабінеті біології курить на тому балконі. Там же щось типу веранди. — Задумливо сказала Оля, пригадуючи місце, де колись знайшла батька.

— А, то ти донька інформатика? — Але він не дивився на Олю. Увесь його погляд був направлений на Женю. Оля зітхнула.

— Ага. — Женя раптом почала сварити Макса за цигарки.

— Я тобі скільки разів казала, не палити, ти ж своє здоров'я губиш! — Оля не схотіла це слухати. День був і справді теплим, і не хотілося простирчати до вечора на дуже холодному через вітер дворі школи. Оля тихо ретирувалася, зітхнула, глянувши ще раз через плече на Женю, яка стояла з Максом, крутячи в руках край рюкзака. Дві секунди тиші між ними, ще не розпочатий діалог — і цього вистачило, щоб Оля зрозуміла: вони її вже не помічають. І правильно. Вона підняла брови, злегка скривилась і, насунувши на очі капюшон, розвернулась.