Не зовсім педагогічно

Коридор, як завжди після літа, коли старі, ново викрашені стіни ще не встигли знову звикнути до сотень голосів, пахнув пилюкою, сонцезахисними кремами, фарбою й чимось пластиковим. Цього року художники, яких наймав ліцей за немалі кошти, викрасила стіни у приємний оливковий колір, який на сонці здавався зеленим, наче листя влітку. Сонце било крізь вікна так яскраво, що доводилося жмуритися. Оля стояла біля підвіконня, спершись плечем на тепле скло. Ліва рука нервово крутила лямку рюкзака, що незручно сповзав із плеча, а погляд ковзав по стіні, вивішеній малюнками учнів початкової школи — криві будиночки, щасливі сонця з усмішками, герої з мультиків. Якось це дратувало, але й було трохи заспокійливо.

— Ну а тобі хто сподобався? — Женя глянула на неї з хитрим поглядом, ніби цю розмову чекала ще з того моменту, як влітку востаннє попрощались біля автобуса. Оля відвернулась до вікна. Сонце сліпило очі, шибки були гарячі, як плитка, і повітря в коридорі стояло липке, мов мед, сповнене важкими ароматами парфумів усіх дівчат. Вона вже знала, чим закінчиться ця розмова.

— Та ніхто. — Знизала плечима Ольга, і рюкзак тут же з’їхав ще сильніше по плечах.

— Оль, давай-но без цього. Якщо чесно? — Женя вперлась поглядом у профіль подруги, нахилилась ближче, майже торкнулась плечем. — Хоч хтось же був? Не кажи мені, що в таборі ти цілий день сиділа в кімнаті та вишивала хрестиком.

— Чому саме вишивала? Чому саме хрестиком? — Повернулася Оля до подруги. Женька закотила очі.

— Це ж ти, від тебе чого завгодно можна очікувати. Не здивуюся, що ти знайшла там ковзанку і влітку навчилася ковзати.

— Я вміла і до цього. — Заперечила Оля і стиснула губи, опустивши погляд на взуття. Дратувала навіть не сама цікавість, а той ніжно-настирливий тон. Їй раптом стало тісно в цій розмові. — Ну добре. — Сказала вона нарешті, повернувшись до Жені з втомленим виглядом. — Вожатий. Місцевий секс-мен. Красивий, з голосом, як у диктора з радіо, і руками, як у скульптора.

Женя видихнула і схопилась за серце.

— Боже, Олю, та ти шо! Тобі шо, рілі подобаються старі? Підкажи хоч, у нього пенсійне посвідчення було при собі? Чи тільки паличка для плавання? — Женя подалася корпусом уперед, дихаючи в щоку Олі.

— Він як мінімум існує. — Усміхнулась вона, зухвало піднявши брови. — На відміну від тих твоїх смазливих чоловіків з дорам.

— А ось це було як удар під дих. — Женя трохи штовхнула Олю, і та качнулася корпусом. — Наступного літа привезу тобі путівку в будинок для ветеранів. Там хоч місцевою прости-господи стань.

— Доню. — Обидві здригнулись і різко розвернулися до вчителя. Позаду стояв батько Олі, з кавою в руці й лукаво піднятою бровою, такою ж, як у доньки. Він підійшов нечутно, як завжди. Оля досі дивувалася, як такий ведмідь як батько, ходить так тихо. — Я, звичайно, все розумію, «дєло молодоє», але ти вже трохи перегинаєш палицю з цими... вожатими. — Оля зашарілась — вперше за весь ранок — і, не витримавши сміху Жені, рішуче розвернулась.

— Та пішли ви! Я образилась! — Кинула вона через плече, залишаючи подругу на батька. Або батька на подругу. Женя ледве не впала на лавку, закашлявшись від сміху.

Оля швидко рушила до дверей класу з номером 38 на золотій табличці — теж оновлення школи, — і саме в цей момент, наче за розкладом, до неї з обох боків вчепилися Іра та Марина, роблячи вигляд найкращих подружок.

— Ага, ось і наша зірочка табору! — Протягнула Марина, відразу хапаючи Олю під руку, ніби боялася, що та втече. — Давай-давай, викладай, поки його тут нема.

— Хто, що, кого нема? — Оля навіть не встигла втягнути повітря, нахмурившись від шоку.

— Льоша, звісно! — Хором відповіли обидві, як натренований дует. — Він тобі подобається? Гарни-и-ий. Ви зустрічаєтесь? — Наперебій питали вони, набридливо хапаючи та смикаючи її за руки і одяг.

— Та ні, просто спимо час від часу. — Сухо відказала Оля, але обидві лише гигикнули, ні на мить не зупиняючись.

— Ну-ну. — Притиснула Марина. — А як і де ви познайомилися? А ви цілувалися вже? Він тобі щось писав? А фотки є? — Оля скривилася, і рвучко смикнула руку з їхніх обіймів. Вони навіть не помітили.

— Ми знайомі з табору. Ні, не зустрічаємося. Ні, не цілувалися. Ні, не писав. Так, фотки є. Ні, не покажу. — Випалила вона на одному диханні, намагаючись перебороти бажання всередині себе плеснути долонею по лобі.

— А він тебе захищав? А ви разом сиділи? А він ревнував?

— У нього і запитайте. Мені в клас треба. — Дівчата розчаровано зітхнули.

— Та питали, але він надто мовчазний.

— Та що ви. — Зі скептицизмом підняла брови Оля та натиснула ручку на двері. Насправді вона була вдячна Льоші, що завжди говіркий і активний пліткар наразі промовчав і дозволив їй самій розбиратися з однокласницями.

У класі української мови пахло сирістю і старими книжками. І хоча нещадно сліпило сонце, парти ще липли від вологи, дошка вкривалась білим пилом. Оля сіла ближче до вікна й майже одразу пригадала кабінет географії — світлий, новенький, з ролетами і кондиціонером. Вона витягла з рюкзака зошит і ручку, підперла щоку рукою, дивлячись у вікно. На вулиці, просто біля ганку, хлопці з молодших класів ганяли м’яча. Жовто-зелені плями світла лягали на підлогу класу. Сонце все ще било в очі. Вона примружилась.

Урок почався, коли вона не помітила. Учителька, пані Оксана, з м’яким голосом і грізним виглядом, саме пояснювала щось про підмет і присудок, малюючи схему на дошці крейдою з характерним скрипом. Хтось позіхав, хтось чухався, хтось намагався списати у сусіда визначення.

Оля ковзнула поглядом по дошці, потім по Жені, яка натхненно малювала щось у полі зошита. На сусідньому ряду Іра вже ледь стримувала сміх, шепочучи щось Марині. Пані Оксана диктувала: