Коли сонце хилиться вбік

Кабінет географії був напівпорожній, але вже наповнений чимось знайомим: скрипами стільців, тупотом підошв, шарпанням ручок по обкладинках. Учні заходили по двоє, по троє, розсідаючись хто як — хтось одразу на своє місце, хтось ще довго вовтузився, пересував парти, змінював сусіда. Оля сіла однією з перших, за другим рядом біля вікна. Сонце ще не припікало, тільки ледь торкалося підвіконня, підсвічуючи зошит.

Хтось розмовляв за спиною. Слова йшли ніби шепотом у тумані — не до кінця чіткі, але спокійні, домашні. Говорили не голосно, ніби боялися зіпсувати цю тишу, що ще трималася в повітрі. Хтось хіхікав ледь чутно, хтось простягав іншим роздруківки, обмінювався фломастерами, показував новий блокнот.

Двері прочинились плавно, без стуку. До класу увійшла вчителька географії, Валерія Віталіївна.

Вона не сказала нічого, тільки усміхнулась, зупинившись на порозі. І це було ніби сигнал: двоє дівчат підскочили з місць, підійшли, обняли її міцно, але лагідно, майже мовчки. Хтось теж встав, сказав тихе «доброго ранку» й обійняв, будучи як мінімум на півтори голови вище низької вчительки. Було в цьому щось дуже м’яке — без фамільярності, ані трохи ніяково. Навпаки — тепло, як коли бачиш улюбленого родича після довгої відпустки.

Вона відповідала на кожен дотик усмішкою, клала долоню на плече, згладжувала складки на чиїйсь сорочці, слухала щебетання дівчат, які крутилися навколо. Її рухи були повільні, обдумані, як у людини, що дихає на повну тільки серед учнів. Як у матері.

Оля не рухалась. Вона лише спостерігала. Злегка здивована, ніби не очікувала, що звичайний урок географії може починатись так. Валерія Віталіївна пройшла повз її парту — і просто легенько кивнула, тепло глянувши в очі, ніби вкриваючи турботою, але не хотіла нав’язуватись.

Оля відчула це — не як погляд, що тисне, а як промінь, який, проходячи повз, випадково торкнувся руки.

Хтось ще шепотів, уже ближче, обговорюючи вчительку:

— Вона така ж ніжна, як і минулого року.

— І завжди пам’ятає, хто де сидів.

— І в кого які оцінки, але ніколи не каже про це вголос.

Вона підійшла до столу, поклала на нього журнал і сіла, закладаючи пасмо волосся за вухо. Клас поступово притихнув. Настав час уроку. Але вчителька просто посміхнулася і подивилася на клас не згори, а як на рівних людей.

— Вітаю вас з новим навчальним роком. Хоча, скоріш, для вас це не свято. — Вона трохи підняла кутки губ, з ніжністю дивлячись на засмаглих дітей. Почулися смішки. Вона кивнула на розкладені підручники на столах. — По перше, сховайте це все. Сьогодні вам потрібно лише не заснути. Завтра почнемо.

За її командою увесь клас почав закидати підручники, зошити, атласи та пенали в рюкзаки, посміхаючись один одному та Валерії Віталіївні. Вона склала руки перед собою на столі, та Оля чомусь знала, що закинула ногу на ногу під столом. Знала, що вчителька була незмінно в своїх трохи схожих на спортивні брюках та конверсах. Вона ніколи їх не розуміла, незручні та легко ламаються. Інша справа звичайні кроси... Шкода, що зараз треба ходити в важких туфлях на платформі. Але, треба визнати, цього року вони були не такі вже й погані. Оля не встигла зайняти свою улюблену передостанню парту та сиділа тепер на першій парті, перед столом вчительки. Робити було нічого, і вона сховала шкільні предмети та дістала свій скетч-бук, сторінки якого були дуже дивно зроблені — одна їх сторона чисто виблискувала товстим папером, а інша була вся в нотних лініях. Більше половини цього блокноту було списано руками Олі — вона обожнювала малювати та грати на своїй гітарі. Трохи невміло, правда, але вона робила це не для виступів на сцені, а для того щоб зайняти себе та просто була творчою людиною. Відкривши на першій чистій сторінці, вона почала робити олівцем перші лінії. Сама ще не знала, що малюватиме. Валерія Віталіївна знову подивилась на весь клас та почала розмовляти. Чомусь її голос так і тягнув спати, саме через це Оля зосередилася на малюнку. Ідея досі не приходила.

— Я дуже рада бачити вас тут, у своєму класі, але сьогодні ми поговоримо не про навчання. — Її голос став ще ніжніше, майже по-материнськи теплим. — Ми не бачилися три місяці, а ви так подорослішали... — Вона відкинулась на спинку стільця та запросила: — Розповідайте, як екзамени? Хто з вас вступив?

— Льоня Болотяний до юридичного вступив, Женька Власов в інженерний, а Маша Селезьова до якогось там творчого ВИШу вступила. — Тут же відчитався староста, Паша Куровський. Валерія Віталіївна лиш хитнула головою.

— Ну добре, сподіваюся їм сподобається у новому закладі. — Оля підняла очі від блокноту, де вже був перший ескіз її малюнку. Подивилася  в незрозуміло світлі синьо-зелені очі вчительки. Валерія тут же перевела очі на Ольгу. Вона була незвично близько, як для Олі, яка все життя просиділа на останніх партах. Очі Валерії Віталіївни блищали у відблисках сонця, що било у вікна кабінету. Дивилися прямо на неї. Оля про себе закотила очі, посміхнулася та опустила погляд на блокнот, але дивилась з-під лоба на вчительку. Та перевела очі на Льошу, що сидів трохи позаду Олі.

— А новенькі? Є в нас? А то я так різко почала, навіть не познайомилися.

На задніх партах почувся шум, і Льоша встав. Оля озирнулася по класу. З другої парти паралельного ряду встала ще одна дівчина. Оля бачила її у шкільному дворі, але так і не побачила, з яким вчителем вона зайшла до школи. Валерія привітно усміхнулась.

— Що ж, думаю ви вже зрозуміли, мене звати Валерія Віталіївна, я викладаю у вас географію та у маленьких діток — англійську мову. — Весь клас аж рота роззяв, бо ніхто не знав, що Валерія Віталіївна ще й англійську викладає. З задніх парт долетіли шепітки. Валерія Віталіївна трохи підняла руки у мирному жесті. — Лише з цього року, не хвилюйтеся, і тільки у другої зміни. — Що ж, будемо знайомитись. Сідайте, в ногах правди нема. — Валерія Віталіївна ніжним жестом наказала сісти. — Хто перший про себе розкаже? Трошечки. — Вона примружилась, все ще ніжно посміхаючись.