Під знаком школи

Першого вересня сонце завжди світить так, наче хоче вибачитися за наступні дев’ять місяців депресивного шкільного сірого неба. Воно нахабно пробивалося крізь шпарини між шторами, витанцьовуючи на стінах кімнати дрібними пилинками, але Олі було не до естетики. Для неї цей ранок мав конкретний звук, який ненависним, бадьорим щебетанням пташок лунав із динаміка телефону. Він три місяці канікул припадав пилом у пам’яті смартфона, а тепер знову випірнав на поверхню, щоб руйнувати життя.

Оля, не розплющуючи очей, почала звично сканувати рукою простір біля ліжка. Пальці намацали прохолодну підлогу, порожню склянку, навіть кабель зарядки, який самотньо лежав під подушкою, але самого гаджета не було. Пташки продовжували співати прямо над вухом  надто голосно і надто знущально.

Коли вона все ж розплющила очі, що нещадно сльозилися від солодкого ранкового недосипу, картинка світу сфокусувалася не на стелі, а на масивному силуеті батька. Він стояв, схилившись над нею, наче скеля над морем, і тримав телефон у витягнутій руці.

— Доброго ранку, Олю. — Басом проспівав він. Голос у нього був такий бадьорий, що це майже фізично боліло.

Оля, примружившись від занадто яскравого світла, спробувала зробити різке перехоплення гаджета, аби нарешті заткнути цих цифрових соловейків. Але батько, з реакцією досвідченого воротаря, підняв руку ще вище. Ціпкі пальці доньки лише розсікли повітря.

— Та-а-а-то… ну ще… — Замучено пробурмотіла вона, зариваючись обличчям у згин ліктя. — Ще хоч п’ять хвилиночок…

— Жодних «п’яти хвилин». — Відрізав він. Ця фраза за десять років навчання була відшліфована до блиску. Батько знав її маневри краще, ніж Оля знала табличку множення. — Вставай, у тебе першим уроком географія, пам’ятаєш?

Слова долітали до мозку із затримкою, як сигнал у поганому месенджері. Коли ж нарешті сенс дійшов, Оля різко сіла в ліжку, наче її вдарило струмом.

— В сенсі перший урок?! — Вона втупилася в нього, ігноруючи гніздо на голові, що наповзало на очі. — А лінійка? А як же пафосні промови, нудні віршики першачків і… і все інше? Я ж готувалася!

Вчора Оля пів вечора перебирала косметику, вибираючи між макіяжами, прасувала одяг і навіть купила квіти для Кирила Матвійовича. Класний керівник і за сумісництвом вчитель математики квіти терпіти не міг, що робило цей подарунок ще ціннішим. Познущатися з математика було святим обов’язком їхнього класу. Тим паче, що математик був тим ще екземпляром: худорлявий, підтягнутий, завжди у хрусткій білій сорочці з ідеально зав’язаною краваткою та в окулярах, які додавали йому вигляду загадкового героя з популярних корейських манхв. Оля могла поіменно перелічити половину дівчат класу, які пускали на нього слину під час розв'язання квадратних рівнянь.

— В прямому. — Спокійно відповів батько. — Наказ директора, бо ви тепер десятикласники, дорослі люди. Мовляв, нема чого вам під сонцем пріти, ідіть гризти граніт науки. А на лінійках ще побудеш у наступному році.

Оля ображено надулася. Це було підступно і несправедливо. Зі стогоном обурення вона жбурнула подушку в тата, але той, навіть не кліпнувши оком, спіймав її однією великою рукою, виглядаючи при цьому як незворушний ведмідь.

— Та якого такого фіга?! — Оля скинула ковдру і рішуче ступила босими ногами на прохолодний ламінат. Її волосся — вічно ламке, пористе й абсолютно неслухняне — розсипалося по плечах пухнастою хмарою. Вона прошльопала до столу і з таким гуркотом відкотила стілець, наче він був її особистим ворогом. Впавши в нього, вона схрестила руки на грудях, ставши схожою на маленьку, але дуже люту хмаринку.

— Дякую, що хоч не матюкаєшся. — скептично зауважив батько.

Він підійшов ближче, дивлячись на свою доньку, яка зараз сповзла по стільцю вниз і виглядала як ображена п’ятирічка, а не гарна і доросла дитина. Тато не був святим — він розумів, що підлітковий вік без міцного слівця не проходить, але таємно радів її стриманості, бо Оля була більш менш спокійною дитиною все своє життя, і поки що його викликали лише у школу. Хоча, будучи вчителем інформатики і паралельно завучем, до Олі ставилися ще й лояльно.

— Даю тобі пів години, щоб розчохлитися. — Кинув він і вийшов, делікатно, як для людини його комплекції, гримнувши дверима.

Оля сиділа за столом і дивилась в дзеркало з таким виглядом, ніби воно їй бреше у тому, яка вона зараз. Волосся було розпатлане настільки, ніби вона спала в пральній машинці, обличчя опухле після сну та, чого вже мовчати, останнього місяця візаві з подушкою. Оля на автоматі відкрила косметичку.

За вісім хвилин вона вже балансувала між тушшю в одній руці, гребінцем в іншій і телефоні, затиснутим між пальцями. Інстаграм кричав першим постом Ірки Семенової, що вже зранку запостила селфі в дзеркалі, де вона така миленька дівчинка у гарній привабливій блузочці, кофтинці та юбці набагато вище коліна, з чашкою кави і невеликою сумочкою біля схрещених ніг. І з туфлями на танкетці, сантиметрів 10, не менше.

— Господи прости. — Пробурмотіла Оля, наче стара бабка біля під’їзду. — Тебе в школу в таких пустять взагалі, антилопа? — Перекривила Оля пухлі губи однокласниці, відганяючи образу, що сама ще в піжамі з пандами. Мама Семенової працювала косметологом, і власноруч робила доньці ін’єкції, макіяжі, купляла дорогі засоби для обличчя.

О сьомій сорок п’ять вона стояла посеред кімнати у повному бойовому спорядженні: блузка випрасувана, чорні брюки не найгірші, волосся — в хвіст, з парою вибухів по боках. На шию націпила ланцюжок з кулончиком у вигляді малого метелика, подарунок від подруги на день народження місяць тому.

— Ти снідати будеш? — Почувся голос батька з кухні.

— Ні! — Оля не хотіла спізнитися до школи та обсудити з подружкою насичені канікули, табір та нові плітки з гітарної школи. Живіт протестуючи забурчав. Востаннє він їв аж у серпні. — Так! — Відразу ж потім вигукнула вона та вийшла до кухні.