Під знаком школи

Дзвінок будильника став ненависним вже в перший день навчання. Вона відпочивала від нього 3 місяці, поки було спекотне літо, але от знову, 6 ранку, і щебетання птахів з телефону розбудило Олю. Вона спробувала пошарпати рукою по ліжку, точно пам’ятаючи, що поклала телефон біля себе на зарядку. Провід лежав під подушкою, але телефону на ньому не було. Оля розчепила очі, що сльозилися від втоми, та побачила над собою батька, що стояв, склонившись до неї та тримаючи телефон біля її вуха.

— Доброго ранку, Оля. — Голосно сказав він. Дівчина підняла руку, примружившись на все ще літньому сонці, аби забрати телефон та вимкнути будильник. Але тато підняв руку ще вище, подалі від ціпких пальців доньки. Оля замучено пробурмотіла зі стогоном:

— Тато… Ще…

— Жодних п’яти хвилин. — Перебив її батько, знаючий її наступні слова за 10 років її навчання. Оля примружилась. — Вставай, твій перший урок — географія. — Ці слова Оля зрозуміла не відразу, а коли зрозуміла — різко відкрила очі.

— В сенсі перший урок, а лінійка? — Запитала вона, сідаючи в ліжку. Нащо ж вона тоді готувала косметику та макіяж, одяг і навіть квіти Кирилу Матвійовичу — класному керівнику та їх математику. Трохи чорно, знала, що квіти він не любить, але познущатися з нього учні любили — по доброму звісно.

Математик був людиною худорлявою, але завжди вдягнений у офіціальне, з краваткою та окулярами у найкращі часи виглядав як хлопець з манхв. Оля могла навіть поіменно назвати своїх однокласниць, які були таємно закохані в Кирила Матвійовича.

— В прямому, наказ від директора, ти ж в 10, а не в 1, 4, 9 чи 11 класі. Побудеш ще на лінійках. — Оля образилась, жбурнула подушку в тата, який спокійно, без зайвої метушні спіймав її однієї рукою, та, скинувши ковдру з себе, стала босими ногами на прохолодну підлогу. Волосся, знову ламке, пористе, неслухняне, розсипалося по плечах.

— Та якого такого фіга?! — Вона прошльопала ногами до свого столу, та, з гуркотом відкотивши стілець, впала на нього, схрестивши руки.

— Дякую, що не матюкаєшся. — Зі скептицизмом промовив батько, підходячи ближче до Олі, що надула губи, згорбилася, сповзла вниз по стільцю та тепер виглядала як маленька ображена дитина. Він не був проти аби вона матюкалася. Його донька ще підліток, подорослішає — сама зрозуміє. — Даю тобі півгодини щоб розчохлитися. — Трохи гримнувши дверима через необережність та звичну для такого ведмедя, як тато, незграбність, він вийшов з кімнати.

Оля сиділа за столом і дивилась в дзеркало з таким виглядом, ніби воно їй бреше у тому, яка вона зараз. Волосся — розпатлане, ніби вона спала в пральній машинці, обличчя опухле після сну та, чого вже мовчати, останнього місяця візаві з подушкою. Оля на автоматі відкрила косметичку.

За вісім хвилин вона вже балансувала між тушшю в одній руці, гребінцем в іншій і телефоні, затиснутим плечем. Інстаграм кричав першим постом Ірки Семенової, що вже зранку запостила селфі в дзеркалі, де вона така «вайбова» дівчина у гарній привабливій блузочці, кофтинці та юбці, з чашкою кави і невеликою сумочкою біля схрещених ніг. І з туфлями на танкетці, сантиметрів 10, не менше.

— Господи прости. — Пробурмотіла Оля, наче стара бабка біля під’їзду. — Тебе в школу в таких пустять взагалі, антилопа? — Перекривила Оля пухлі губи однокласниці, відганяючи образу, що сама ще в піжамі з пандами. Мама Семенової працювала косметологом, і власноруч робила доньці ін’єкції, макіяжі, купляла дорогі засоби для обличчя.

О сьомій сорок п’ять вона стояла посеред кімнати у повному бойовому спорядженні: блузка — випрасувана (ну, майже), чорні брюки — не найгірші, волосся — в хвіст, з парою вибухів по боках. На шиї — ланцюжок з кулончиком у вигляді малого метелика, який наче кричав «Я не сильно старалась, але й не байдужа».

— Ти снідати будеш? — Почувся голос батька з кухні.

— Ні! — Оля не хотіла спізнитися до школи та обсудити з подружкою канікули. Живіт протестуючи забурчав. Востаннє він їв аж у серпні. — Так! — Відразу ж потім вигукнула вона та вийшла до кухні.

— Що саме?

— Любов до знань. — Вона скептично впала на малий диванчик на кухні перед столом.

— Це звучить як гірке какао без цукру. — Буркнув тато, поставивши її бутерброд на тарілці з Міккі Маусом.

— Клас. Перше вересня — а я вже втрачаю гідність. І апетит. — Але вона з радістю відгризла від сендвіча великий шмат.

На виході вона зупинилась перед дзеркалом в коридорі. Подивилась на себе серйозно, майже трагічно.

— Ти зможеш, Олю. Просто не забудь про змінне взуття і не назви вчительку «мама"». Як минулого року. — Наставляв її батько, нарешті сам зібравшись і очікуючи на доньку біля ліфту. Вона вдихнула, видихнула — і зачинила двері, ступаючи в новий навчальний рік з виглядом людини, яку змусили йти у бій… але яка, попри все, мала блиск на губах і плани на перерву.

У шкільному дворі вже гуділо, як у вулику. Діти сновигали туди-сюди, батьки стояли осторонь з кавою в руках і заспаними очима, а первачки плутались у стрічках, ніби з них намагались зліпити карамельки ручної роботи.

Оля прослизнула крізь натовп, ніби секретний агент. Хотіла була подзвонити своїй подрузі Жені, але зупинилась:

— Ні, зараз вона точно розмовляє з Максом. — Хлопець з паралельного класу, в якого Женька була закохана.

Оля побачила свого класного, Кирила Матвійовича… Він стояв трохи осторонь, в темно-синьому костюмі, з тим самим чорним портфелем, що пережив, здається, всі війни, і з незмінною суворістю на обличчі.

— Ммм, класичний «режим диктатора на мінімалках». — Оля не боялася говорити голосно — музика била по вухах і більше, ніж з метр, її було не почути. Вона озирнулася на своїх однокласниць. Вони групкою продирались до дверей школи.

— Чекай, чекай, він що — знов без краватки? — Вирячилась Іра, яка раптом виринула з-за її плеча.

— І з розстібнутим верхнім ґудзиком… — Підсумувала Марина, з захватом, ніби говорили про голлівудського актора, а не про людину, яка змусила їх переписувати контрольну тричі.