Пролог

Оля проводить рукою по старій гітарі, що припала пилом, наче її всі забули і покинули. Наче у кімнаті люди були відсутні кілька місяців, не менше, а не три дні. Зачепивши пальцями струни, незадоволена дівчина чує хриплий стогін у відповідь — гітара невдоволена, що її, таку не налаштовану, чіпають та вимагають з неї звуки. А вона хоче лиш далі тут стояти та відпочивати від нестримних пальців дівчини, що постійно бриньчала на ній нові мелодії та ламала пальці і нерви на надскладних акордах. Для гітари це було щось із чимось — прокляте нестримне дівчисько вкрала її з музичної школи, коли пробралася туди разом з друзями, аби піддивитися нотну відповідь на завтрашній тест із сольфеджіо. Вона не побачила в темноті її, бідну гітару, та спіткнулася, міцно вилаялась, але відразу закрила рота рукою, аби не створювати шум та не звертати уваги охоронця на бігаючи вогники ліхтариків за закритими дверима кабінету номер 7 художньої школи на Лебединій вулиці, 34-А. Її друзі відразу ж заполонили кімнату. Втрьох в такій обстановці їм було набагато тісніше, ніж вдесятеро, всією групою в денний час. Вона схопила гітару, яка безжалісно стояла на її шляху, та, перехилившись через підвіконня на вулицю, поставила гітару біля стіни — вікна були низько — прямо на кущі. Пізніше, коли вони сфотографували відповіді, вона вилізла через вікно та знову спіткнулася об гітару. Їх ледь-ледь не помітили, і вона чомусь вирішила, що це доля — все одно гітара не нова і на ній ніхто не грає. Тепер буде грати Оля. Але, якби гітару хтось запитав, вона б сказала: «Я краще б залишилась лежати під кущами, а не під пальцями цієї невдахи. Так було б більше шансів, що мене будуть використовувати правильно і піклуватися про мене.» Але гітару ніхто не спитав, і, Ольга, торкнувшись пальцями грифу та збираючи з нього пил, хапає гриф однією рукою та починає пхати гітару в чохол. Гітара ще більше протестує — у тканині нема чим дихати — шкідливо для її натертих струн! Але хто ж би її послухав... Гітара як миленька заходить в трохи великий чохол та затихає. Оля останнім поглядом обводить свою кімнату, затримавшись у дверях. Було шкода усі плакати і постери, що вона так бережно збирала, шкода було і м'які іграшки, і книги на полицях... Вона взяла найнеобхідніше, і зараз валіза стоїть повною біля вхідної двері. Погляд чіпляють пусті відкриті шафи, дзеркало біля вікна, що сумує без косметики, стіл, де лежала зарядка... Точно, зарядка. Оля, будучі вже взутою, підходить до столу, сварячи себе за те, що забула таку важливу річ. Підійшовши ближче до столу, вона в останню мить помічає фото, зроблене на поганий телефон та не дуже доброї якості. Оля посміхалась, зажмурившись. Вона висунула язика на фото та тримала руку у рок-жесті, висунувши великий, вказівний пальці та мізинчик з кулака догори. А вона посміхалась ніжно, з відголосками думок у очах «Що я тут роблю та хто це взагалі така?», обіймаючи її. У неї тут ще не було сережки у брові, але вже тоді Валерія думала про пірсинг. Така сама сережка вже була в брові Олі. Відволікшись від фотографії, Оля торкається до заліза на обличчі, забувши про брудні руки. Парний пірсинг це найкраще, що сталося в її житті. Хоча ні, не так. Вона — найкраще, що сталося в її житті. Забувши про те, що батько з хвилини на хвилину прийде додому, Оля зануряється в свої думки. Як так сталося, що зараз вона з'їжджає з рідного дому, звідки її вигнав батько?.. Коли настав цей переломний момент. Відповідь була на поверхні — коли вона обійнялася з нею на початку навчального року. Зірвавши фото зі стіни і разом із клейкою стрічкою відірвавши шматок шпалер, Оля проводить пальцями по обличчю дівчини, поруч з якою сама виглядала неадекватною. Вона завжди була акуратною — гарна коротка стрижка, темне волосся спадає по плечах, блищить на сонці. Посмішка ніжна, тонкі губи ліниві. Не завжди, але зараз Оля старанно відганяє від них думки. Не вистачало ще розчервонітися, і без цього душно в кімнаті. Оля знову проводить рукою по фотографії. На думку спадає: «Як швидко плине час...» Лише ж нещодавно пролунав перший дзвоник, з якого все і почалось...