Навчи мене довіряти

Розділ 16

Повідомлення від Гордаша я перечитувала сьогодні разів сто, не менше. Не знаю навіть, як свою роботу умудрялась виконувати, якщо рука раз по раз тягнулась до телефону перевірити, чи мені це не наснилось. Але ні, воно вперто світилось в особистих чатах, причому чомусь саме верхнім і ніяк не бажало опускатись униз.

Зараз на годиннику шоста двадцять. І я вже стою перед масивними скляними дверима бізнес-центру «Атріум». Ця величезна темна коробка зі скла й бетону височіє прямо в центрі міста. У Кирила офіс теж сучасний, але там завжди вирує життя, а ця будівля зараз, у вечірній час, здається абсолютно вимерлою і неприступною. Усередині горить приглушене світло, а на вулиці продовжує мрячити дрібний, противний дощ.

Щільніше кутаюсь у пальто, ховаючи змерзлі руки в кишені. Робити крок усередину відверто лячно. Це як добровільно зайти в лігво до хижака. Але ж і вибору в мене немає. Пам'ять послужливо підкидає вчорашній вечір у машині. Його велика гаряча долоня на моїй потилиці, той темний, важкий погляд і запах терпкого дерева, від якого досі паморочиться в голові. Він вибиває в мене землю з-під ніг одним лише своїм тоном, а що буде зараз, коли ми опинимося сам на сам за зачиненими дверима?

Але за Даньку ще більше неспокійно. Моя колишня свекруха точно знає, як обійти закон, навіть якщо я буду найкраща й найзаможніша мама на світі.

Тамару Василівну я ще вранці попередила, що сьогодні затримаюсь, пообіцяла подвійну оплату за додаткові години. І, по правді, чекала звичних нотацій або бодай невдоволеного бурчання, але сусідка лише гмикнула: «Якщо це вирішить твої проблеми з комісією, можеш хоч вранці заявитись. Малий буде нагодований, розберемося. Йди й роби що треба». І, звісно ж, не звернула уваги на мій обурено-зніяковілий вигляд. Бо що б вона там собі не надумала, спати з Іваном я не збираюсь, а ще вірогідніше ― він зі мною теж…

Тож врешті збираюся з духом, роблю глибокий вдих, штовхаю важкі двері ― запізнюватись не люблю, навіть якщо від хвилювання ледь не втрачаю свідомість.

У просторому холі тихо. У таку пору, скоріш за все, більшість працівників уже розійшлася по домівках. Залишилася тільки ідеальна чистота, відлуння моїх кроків по глянцевій підлозі і ледь вловимий аромат кави.

Підходжу до стійки охорони. Двоє чоловіків у чорній формі миттєво відривають погляди від моніторів. 

— Добрий вечір. Мені… до Гордаша Івана Ростиславовича, ― чомусь говорю надто тихо.

І мимоволі щокам стає жарко, наче я дійсно прийшла продаватись їхньому босу, а вони про це здогадуються і потім будуть поза спиною насміхатись.

Але в мене абсолютно беземоційно уточнюють прізвище і, пробігшись пальцем по екрану планшета, оголошують: 

— Проходьте. Двадцятий поверх, ліфт праворуч. Вас чекають.

Турнікет блимає зеленим, пропускаючи мене всередину. Повільно, наче навмисно розтягуючи час, йду до ліфтів. Мені здається, що кожен мій крок надто гучно відбивається луною від порожніх стін холу. А коли вже в ліфті натискаю кнопку потрібного поверху, шлунок зрадницьки стягується. Останній раз я їла вранці, в обід надто нервувала, щоб хоч щось проковтнути, а після роботи відразу ж сюди попрямувала, якось не до вечері. Матусенько рідна, тільки б Гордаш не почув бурчання з мого живота.

З кожним поверхом дихати стає важче. Я гадки не маю, що він придумав. Який у нього план. Може він збирається розбиратися з моєю свекрухою своїми жорсткими методами, після яких я буду винна йому щось набагато більше, ніж просто гроші? Від самої думки про те, як легко він переступає чужі межі, стає млосно.

Фантазія малює найтривожніші сценарії, поки ліфт не зупиняється. Двері відчиняються.

На двадцятому поверсі ще тихіше й лячніше. Світло приглушене, довгі тіні. Тут немає довгих коридорів із десятками кабінетів. Лише простора приймальня, порожній стіл помічника і масивні двері з темного дерева, з-під яких пробивається тонка смужка світла.

Нервово сковтую й повільно рушаю. Тут навіть не вдається зосередитись на звуку кроків, густий килим повністю краде їх. Але мені здається, що гуркіт мого власного серця я чую у вухах настільки гучно, що й Гордаш може почути у своєму кабінеті.

Непомітно витираю вологі, змерзлі долоні об тканину пальта і зупиняюся перед дверима. Заношу руку, щоб постукати, але пальці завмирають за міліметр від дерева.

«Гордість свою заховай і думай про дитину», — лунає в голові голос Тамари.

Стискаю руку в кулак. Коротко стукаю двічі і завмираю, не наважуючись натиснути на прохолодну металеву ручку.

— Заходь, Поліно, — лунає з того боку його низький, спокійний голос.

Від цього звуку по шкірі миттєво пробігають мурашки.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше