9.2

Я ледь не підстрибую на сидінні. Серце болісно гупає об ребра. 

— Що?! Ні! Звісно, ні! Звідки ви... ти взяв?

— Звідки? — гмикає він, постукуючи пальцями по керму. — Полю, я знаю Івана купу років. Він жорсткий, прагматичний сучий син, якому начхати на проблеми інших. Люди для нього — лише ресурс… Але раптом він особисто втручається в твій конфлікт із колишнім. Потім вимагає перевести тебе на спільний проєкт — пам'ятаєш той його жарт? І я вже зовсім не впевнений, що це був жарт...

Відчуваю, як мої щоки спалахують вогнем. Губи мимохіть починає пекти від фантомного дотику, коли згадую, як ми сиділи в його машині в напівтемряві, його важкий погляд, коли він спіймав мене в пастку своїх рук і те, як небезпечно близько було його обличчя до мого. Ні. Про це я точно нікому не розповім. Навіть під тортурами. Добре, що зараз Кирило стежить за дорогою і не бачить мого обличчя повністю.

— Він просто... просто, мабуть, дражнить вас… себто тебе… бачачи, як різко ти реагуєш на те, що мене може хтось переманити. Впевнена, це таки нічого більшого, ніж жарт.

— Он як? — Кирило на мить затримує на мені уважний погляд у дзеркалі, але допитувати не стає. Натомість його голос лунає ще серйозніше: — Гаразд, Полю, хай буде так. Але ти працюєш на мене. І ти близька подруга моєї дружини. Тому запам'ятай: якщо він перетне межу, якщо почне тиснути чи зробить хоч щось, що тобі не сподобається — ти одразу кажеш мені. Домовилися? Я не дозволю йому тебе образити, ким би він не був.

Від його прямого, впевненого тону в грудях розливається неймовірно тепла хвиля. За останні роки я так звикла захищатися сама, що ця щира пропозиція захисту вибиває з мене повітря.

— Дякую, Кириле, — щиро, ледь чутно видихаю я. — Але, правда, все нормально. Він не перетинав межу. А я не настільки беззахисна…

У цей момент ловлю його скептичний погляд. Скептичний, але геть не образливий, бо й сама розумію: опиратись Гордашу — це як опиратись цунамі. Усе одно знесе на своєму шляху. Ми фізично в різних вагових категоріях настільки, що сміливо можна ставити навпроти мене мінус, а навпроти нього — плюс.

— Ок, я скажу… — зрештою здаюсь я.

Кирило коротко киває, приймаючи мою відповідь. Більше ми до цієї теми не повертаємося. А за кілька хвилин машина плавно зупиняється біля їхнього з Мілою будинку. І тільки-но ми виходимо з машини, як вхідні двері відчиняються, і на ґанок вибігає Міла ― наскільки можна бігати в її положенні.

Теплий кардиган на її плечах ще краще підкреслює вагітність. Ми не бачилися наживо кілька тижнів, але за цей час її животик добряче підріс, ставши чудово округлим і помітним.

— Поліно! Дідько, ну як же я скучила! — вона збігає сходами і миттю згрібає мене в обійми.

Міцно-міцно обіймаю у відповідь, вловлюючи від неї тонкий, неймовірно затишний аромат домашньої випічки і яблук. 

— А ви ростете як на дріжджах! — сміюся, обережно погладжуючи рукою її живіт.

— Ще б пак! Наш маленький скорпіончик, здається, планує бути таким же величезним, як його тато. Вже п'ятами мені по ребрах лупить, — сміється у відповідь Міла, а потім тягнеться до Даньки, який вмостився на руках у Кирила. — А хто це тут у нас такий великий хлопець приїхав?

— Мі! — ляпає в долоньки Данька і тягнеться до неї.

Вона хвацько перехоплює його й вмощує на стегні. 

— Будеш їсти яблучний пиріг, королю Даниле? — цілує його в маківку.

— Міл, може, не треба? — ми з Кирилом одночасно кидаємось до неї.

Вона вперто супить брови: 

— Що «не треба»? Я не скляна, а Данька легенький. Що мені, на руки похресника не брати?
— А раптом... — супиться Кирило, нависаючи над нею, як стривожена скеля. 

— А як у нас двоє буде, чи троє, що, теж не даватимеш мені дітей носити?

Кирило кліпає очима. Його суворе, ділове обличчя раптом набуває такого беззахисно-розгубленого, але водночас неймовірно щасливого виразу, що я ледь стримую усмішку. Він дивиться на дружину так, ніби вона щойно перевернула його всесвіт і йому це страшенно подобається. 

— Ти... трьох хочеш? — хриплувато перепитує він.

— Виключно якщо до них у комплекті піде няня! — фриркає Міла. — А тепер ходімо в дім. Король хоче пирога. Так, мій маленький? 

— Та! — знову плескає Даня, а ми з Кирилом капітулюємо перед Мілиною впертістю. Така вже вона є. Наче й м'яка зовні, а всередині — армована сталь.