Розділ 9

Мене заколисує чіткий, гіпнотичний ритм стукоту коліс. За трохи запорошеним вікном електрички суцільною стрічкою миготять неймовірні осінні пейзажі. Золото беріз і багрянець кленів прошиті наскрізь яскравим сонячним промінням, а небо над ними таке пронизливо-синє, яке буває тільки в період бабиного літа.

Я дивлюся на цю красу і відчуваю, як мої легені нарешті наповнюються повітрям. Справжнім, чистим, без домішок стресу, офісного пилу чи липкого страху.

Міла наполегливо мене вмовляла, щоб за нами приїхав водій або сам Кирило, але я категорично відмовилася. По-перше, я й так надто багато чим їм зобов'язана. А по-друге, я обожнюю електрички. Їхати всього пів години, але для мене це своєрідна медитація, простір, де можна просто посидіти, притиснувши до себе сина, і ні про що не думати.

Данька крутиться на моїх колінах, прилипаючи носом до шибки. Для нього ця поїздка — ціла пригода. 

— Ку, — серйозно повідомляє він, тицяючи пухким пальчиком у вікно, де щойно промайнула якась корова.

Навпроти нас сидить старенька жінка в теплій хустці. Вона вже хвилин десять з усмішкою спостерігає за моїм непосидою. А потім лізе у свій плетений кошик, дістає величезне, блискуче червонобоке яблуко і простягає малому. 

— Тримай, — привітно мружиться. — Своє, з саду. Без ніякої хімії.

Данька з широко розплющеними очима хапає яблуко обома руками. 

— Красно дякуємо! — щиро усміхаюся, відчуваючи, як від цієї простої людської теплоти на душі стає ще світліше.

Голос із динаміка оголошує нашу станцію.

Ми виходимо на залитий сонцем перон, і я одразу помічаю високу знайому фігуру. 

Кирило сьогодні без свого звичного строгого костюма — у зручних джинсах, кросівках і светрі. Тут, поза стінами офісу, він геть не схожий на суворого боса. 

— О, які люди! Привіт, дівчата і хлопці! — широко усміхається, підходячи до нас. Не встигаю я й оком моргнути, як легко підхоплює Даньку з моїх рук і підкидає високо вгору.

Над пероном розливається дзвінкий Даньчин сміх. Він обожнює «дядю Кирила» і зараз просто верещить від захвату, коли той ловить його і знову підкидає.

Я стою, спершись на ручку своєї сумки, і дивлюся на них. Усередині раптом щось солодко й болісно стискається. Кирило буде просто неймовірним, найкращим у світі батьком. Він так природно тримає малого, стільки тепла в його очах...

На якусь мить накриває гіркий жаль. Шкода, що Данька ніколи не знатиме такого від свого рідного тата. Валєра не те що не підкидав його, забавляючи — він взагалі рідко брав сина на руки, коли був тверезим.

Але я швидко відганяю ці сірі думки. У мого сина немає нормального батька, так. Зате в нього є я. У нас є такі прекрасні друзі. У мене є мої дві руки, голова на плечах і хороша робота. Ми точно прорвемося, і все в нас буде чудово.

— Ну що, король Данило, поїхали до тьоті Міли? Вона там уже всі очі прогледіла, чекаючи на вас, — каже Кирило, вмощуючи Даньку собі на плечі, і другою рукою перехоплює мою сумку.

Щойно ми сідаємо в машину і від'їжджаємо від станції, Данька, заколисаний плавним ходом авто та втомлений новими враженнями, засинає у автокріслі.

Кілька хвилин ми їдемо в приємній, розслабленій тиші. Я дивлюся у вікно, насолоджуючись тим, як невеликі заміські будиночки поступово поступаються місцем стіні багряного осіннього лісу, крізь який пробивається м'яке сонце.

— Ти як? — м'яко порушує тишу Кирило. Переводжу погляд на нього і ледь усміхаюся. 

— Все добре… Просто... справді багато всього навалилося останнім часом. Але... зараз усе дійсно гаразд. І… Кириле Андрійовичу… тобто, Кириле, — виправляюсь, зловивши його жартівливо-попереджувальний погляд. — Я хотіла ще раз подякувати за ту премію. Ви мене просто врятували.

— Знайшла їй хороше застосування? Купила малому зимовий комбінезон? — усміхається він.

— Ні. Поставила нові металеві двері, — з гордістю, від якої аж розпирає груди, зізнаюся. — Важкі, з надійними замками. Тепер ніхто… ем… чужий до нас не зайде.

Кирило на мить серйознішає. 

— Це дуже правильне рішення, Полю. А якщо цей твій недоумок ще раз наблизиться — одразу дзвони мені, чуєш? 

— Сподіваюся, не доведеться. Поки що все тихо, — я гладжу Даньку по голівці. — Здається, Іван Ростиславович тоді дуже дохідливо йому все пояснив.

Кирило кидає на мене швидкий, дуже уважний погляд у дзеркало заднього виду. 

— До речі, про Івана… — його тон стає трохи обережнішим. — Полю, я зараз питаю не як твій бос, а як друг. Між вами щось відбувається?