8.2

Не можу відірвати очей від екрана, кліпаю незграбно в надії, що примарилось. Ну не може ж це бути насправді. Ну не дають великі боси особисті номери секретаркам… Не дають. А тоді дисплей гасне, і кухня занурюється в темряву.

А в мене відразу ж з'являється відчуття, ніби Гордаш стоїть прямо тут, за моєю спиною. Величезний, небезпечний і абсолютно впевнений у тому, що я зроблю так, як він сказав.

Пальці самі собою стискаються навколо телефону. Я глибоко вдихаю, намагаючись вгамувати серцебиття, і натискаю «Зберегти контакт». Друкую: «Іван Ростиславович Гордаш». Навмисно ось так офіційно, холодно і без жодних скорочень. І саме цю ділову дистанцію я триматиму, чого б мені це не вартувало.

Ранок приносить перше за кілька днів полегшення — Данька прокидається без температури. Бадьоро лупцює брязкальцем по бильцю ліжечка і вимагає каші.

Збираюся на автопілоті, вже в кардигані й взута зустрічаю Тамару Василівну, тішу її тим, що сину набагато краще і він сьогодні геть не капризний, і з головою пірнаю у звичну офісну рутину. А вже об одинадцятій мій телефон коротко вібрує сервісним повідомленням від банку про зарахування коштів.

Але сума виявляється набагато більшою, ніж я просила в заяві на аванс!

Стає ніяково до пекучого жару на обличчі. А може… може, це якась помилка? Так, певно, вона!

Підхоплююся з місця і, ледь стукаючи, заглядаю в кабінет Раєвського. 

— Кириле Андрійовичу… вибачте, але мені прийшла якась занадто велика сума. Бухгалтерія наплутала.

Бос відривається від монітора і добродушно гмикає. 

— Ніякої помилки, Поліно. Я підписав тобі премію. Ти заслужила. І навіть не думай сперечатися, бо Міла мені голову відірве, якщо дізнається, що я тебе ображаю. Працюй.

Усередині розливається гаряча, тремтлива хвиля вдячності. З цими грошима я зможу вирішити головне.

І я вирішую. Навіть розмова з квартирною хазяйкою, якої я так боялася, проходить напрочуд легко. Почувши, що я за власні кошти поставлю замість її трухлявих дерев'яних дверей надійні металеві, вона не лише не стала сваритися за виламаний замок, а ще й зраділа такій «інвестиції» у свою нерухомість.

Решта робочого тижня пролітає на диво швидко, зливаючись в один суцільний, але напрочуд спокійний видих. Вже в середу ввечері майстри встановлюють мені нові, надійні металеві двері. Коли я вперше повертаю ключ і чую глухе, важке клацання солідного замка, по моїх щоках котяться сльози абсолютного полегшення, і повертається довгоочікуване відчуття безпеки. Валєра на диво теж зникає — ні дзвінків, ні візитів. Схоже, Гордаш таки налякав його до гикавки.

А сам Гордаш… Гордаш в офісі більше не з'являється. Жодного разу за весь тиждень. Жодного повідомлення з того самого збереженого номера. Спочатку я щоразу здригалася, коли відчинялися двері приймальні, очікуючи вловити запах чорного перцю. Але дні минали, рутина затягувала, і моя натягнута внутрішня пружина нарешті почала розтискатися.

Він погрався і забув. Знайшов нову, більш зговірливу іграшку або з головою пішов у свої мільярдні контракти. Так, це трохи… дряпало десь глибоко всередині, на рівні підсвідомості, але я вперто примушувала себе радіти, покладаючись на залишки свого здорового глузду. Це на краще.

А тоді непомітно настає субота. І зустрічає вона нас із Данькою яскравим, по-справжньому теплим осіннім сонцем. 

Бабине літо в самому розпалі. Я відчиняю вікно, впускаючи у квартиру свіже повітря, дивлюся на безхмарне небо і раптом приймаю рішення.

Дістаю з шафи спортивну сумку. 

— Ну що, Дань, — усміхаюся сину, який зосереджено гризе гумового жирафа. — Збираємося. Мама обіцяла тьоті Мілі, що ми приїдемо в гості. Поїдемо за місто, подихаємо осінню.

Швидко закидаю в сумку його речі, памперси, свій теплий спортивний костюм. На душі напрочуд легко. Ніяких проблем. Ніяких чоловіків. Тільки золота осінь, електричка і спокійні вихідні.