Розділ 8

Щойно за нею клацають вхідні двері, я залишаюся наодинці з сином. Опускаю Даньку на підлогу, він одразу тупотить до своїх машинок.

Адреналін остаточно відступає, залишаючи по собі тягучу, свинцеву втому. Я знімаю робочий одяг, перевдягаюся в старі, розтягнуті домашні штани й безрозмірну футболку. Змиваю у ванній макіяж, уникаючи дивитися собі в очі в дзеркалі. Боюся побачити там ту жінку, яка пів години тому ледь не розтанула від близькості чужого, небезпечного чоловіка.

Губи досі поколює. Я з силою тру їх рушником, намагаючись стерти навіть згадку про цей фантомний дотик і запах чорного перцю. «Просто забудь, Полю, — наказую собі. — У тебе інші проблеми».

Йду на кухню. Механічні, звичні дії завжди допомагали мені хоч трохи зібрати думки до купи. Дістаю з холодильника кілька картоплин, чищу, ріжу невеликими кубиками і закидаю в чашу мультиварки. Туди ж — залишки курячого філе та трохи спецій, овочі із заморозки ― життя привчило робити ось такі заготовки про всяк випадок, коли немає сил придумувати щось складніше й приділяти цьому час. Поки мультиварка тихо гудітиме, готуючи нам із Данькою просту вечерю, у мене є час вимкнути параною.

Сідаю на табуретку, підібгавши під себе ноги, і нарешті беру телефон. Набираю Мілу. Гудки йдуть недовго.

— Поль! Ти як? — лунає у слухавці її стурбований голос.

І вже по тону розумію: Кирило хоч щось та й їй розповів. Нічого від дружини приховати не може. Але я його не засуджую, Міла така, що сама про все проникливо здогадується, на якомусь дивному, майже магічному рівні відчуває, де й що болить. А брехати їй навіть язик не повернеться.

— Все гаразд, — змушую себе усміхнутися, хоча вона цього не бачить. Намагаюся, щоб голос звучав максимально безтурботно. — Вдома. Закрутилася з малим. Забула телефон у сумці. А ти? Як почуваєшся?

— Та я чудово, товстішаю по годинах, — сміється вона, а потім знову серйознішає. — Чому ти не сказала? Поль? Ну чого мовчала? Ми ж не чужі. Ні я, ні Кирило.

― Ой, Міл… Хіба в тебе своїх турбот нема…

Міла й справді по вуха в клопотах. І хоч її мама в тривалій ремісії, а Настуня, здається, добре освоїлась в університеті, я все одно розумію, що Міла продовжує ненав'язливо і незримо піклуватись про них. А ще вагітність…

― Мої турботи — то мої турботи. А я доросла дівчинка і легко можу дозувати свою допомогу так, щоб не вигоріти. Допомога потрібна?

Моє серце робить глухий, болісний удар об ребра. Я міцніше стискаю телефон. Чомусь в очах починає щипати. Горло хрипне.

— Ні… все нормально, — закидаю голову назад, щоб не покотились сльози, бо тоді розревусь і не стримаюсь. Старанно зосереджуюсь на розгляданні тріщини на стелі.

― Але як буде потрібна… 

― Я скажу… ― сковтую грудку в горлі. 

— От і добре. Мені взагалі не подобається, що ти там живеш і твій козел знає адресу. 

― Ти ж знаєш, я не можу її приховати. Суд… 

― Та знаю… 

Ми вдвох зітхаємо.

Це стара розмова. І виходу тут нема ніякого.

Говоримо ще хвилин десять, але вже про якісь дрібниці, пелюшки та Мілині візити до лікаря. Я слухаю її щасливе щебетання, і мені так сильно хочеться її обійняти. Бо ж розумію: вона навмисне відволікає мене, щоб я не думала про погане.

Врешті, домігшись моєї обіцянки на вихідних приїхати до них із ночівлею — щоб Данька, поки тепло, побігав по травичці й подихав свіжим повітрям на природі, за її словами, — вона прощається. Я кладу телефон на стіл. Пікає мультиварка, сповіщаючи, що вечеря готова.

Весь залишок вечора я присвячую Даньці. Ми вечеряємо, довго хлюпаємося у ванній, граємося його улюбленими машинками прямо на підлозі. І я нарешті відчуваю, як мене відпускає. Ось воно — моє життя. І я за нього боротимуся.

Вкладаю його спати, довго гладжу по спинці, поки його дихання не стає рівним і глибоким.

У квартирі западає абсолютна, глуха тиша. Тільки зрідка з вулиці долинає шум автомобілів. Я йду на кухню, щоб випити склянку води. Спираюся попереком на кухонну тумбу, дивлячись у темне вікно, і в голові знову починають крутитися цифри. Скільки я винна хазяйці, скільки коштують найдешевші двері…

І раптом тишу розрізає коротка вібрація. Екран телефону, що лежить на столі, яскраво спалахує.

СМС з незнайомого номера. Мої пальці холонуть. Валєра? Обережно, ніби телефон може вибухнути, торкаюся екрана. Відкриваю повідомлення.

«Це Гордаш. Збережи номер».

Усередині все миттєво обривається. Це так у його стилі, що бісить і заводить одночасно. І мені здається, що запах чорного перцю знову заповнює мою тісну, стареньку кухню.

Любі мої! ❤️ Якщо вас зацікавили грізний бос Раєвський та його Міла — запрошую познайомитися з їхньою гарячою історією у завершеній книзі «(Не) ідеальний». Читати можна окремо! 

Обіймаю, ваша Ванілька ❤️