7.2

Ще мить. Один рух. Мій мозок кричить про небезпеку, але тіло... тіло зраджує мене. Я завмираю. Очі самі починають прикриватися. Серце гупає так гучно, що, здається, лунає на весь двір. Запах його парфумів зводить з розуму.

Дзеленчання мого телефону в сумці розриває цю магічну, порочну тишу, як постріл.

Я здригаюся, наче мене вдарило струмом. Різко розплющую очі, бачу його важкий, затуманений погляд, і, користуючись секундною затримкою, пірнаю під його рукою.

— М-мені треба йти, — заїкаючись, кидаю, задкуючи до під'їзду. Мої губи горять так, ніби він їх таки поцілував. — Дякую, що підвезли. До побачення!

Розвертаюся і майже біжу до дверей, судомно шукаючи ключі. Але буквально спиною відчуваю, що він усе ще стоїть біля машини. Стоїть і дивиться мені вслід.

Влітаю на свій поверх так, ніби за мною женеться зграя голодних вовків. Хоча, якщо подумати, один темний, небезпечний хижак там, унизу, точно залишився.

Руки тремтять, ледь потрапляю ключем у замкову щілину. Замок жалібно скрипить, застряє ― я в паніці геть забула, що треба потягнути двері на себе і трохи підняти вгору, щоб ключ провернувся. Ледь згадую і вдруге роблю все правильно.

Ступаючи в напівтемний передпокій, з усіх сил намагаюсь вирівняти дихання. Грудна клітка ходить ходором. І губи... дідько, губи досі горять, наче він їх таки торкнувся. Я все ще відчуваю цей дурманливий запах терпкого дерева й чорного перцю, який, здається, в'ївся мені просто в легені.

«А я не питаю дозволу. Я просто це зроблю», ― знову лунає в голові його низький, вібруючий голос.

І я ж, дурепа, майже здалася. Майже заплющила очі, дозволяючи йому мене поцілувати.

Якби не телефон...

Судомно дістаю мобільний із сумки. На екрані світиться пропущений від Міли. Слава богу. Подруга, сама того не знаючи, щойно витягла мене з прірви. Швидко ховаю телефон — передзвоню їй пізніше, коли голос перестане так ганебно тремтіти.

Збираю волю в кулак і проходжу до кімнати.

Тамара Василівна сидить у кріслі, пильно дивлячись на мене поверх окулярів. Данька на килимку бавиться з іграшками, але, помітивши мене, миттєво підскакує.

— Ма-ма! — тягне до мене свої пухкі рученята, і його личко розпливається в найріднішій у світі усмішці.

— Чого така розпатлана? Знову бігла, як на пожежу? — бурмоче сусідка, піднімаючись із крісла.

Підхоплюю сина на руки, міцно притискаючи до грудей. Уся та напруга, весь той дурний, п'янкий туман, який нагнав на мене Гордаш, миттєво розсіюється, розбиваючись об сувору реальність.

— Добрий вечір, Тамаро Василівно. Я... так, поспішала. Як Данька? — голос ще трохи хрипить, і я гарячково відкашлююсь.

— Як-як. Температури немає, і слава богу. З'їв кашу, — вона складає руки на грудях, і її погляд стає ще більш колючим і рентгенівським. — А от ти виглядаєш так, ніби тебе струмом вдарило. Щоки червоні, очі шалені. Я ж у вікно на кухні бачила, з якої машини ти вискочила. І що було потім. Полька, ти геть клепку загубила?

Червонію як помідор. 

— Це... е-е-е... Бос підвіз.

— Хіба він не жонатий? — тягне Тамара Василівна з таким виразом обличчя, ніби я щойно продала душу дияволу. — І ти його під спідницю пускаєш.

― Нікого я не пускаю. Це не той бос!

― Ну-ну… ― гмикає скептично. ― Дурна ти дівка, Полька. Дурна! Про сина думай.

― Я й думаю, ― підтискаю губи і ще міцніше обіймаю Даньку. — Ось, Тамаро Василівно. Це за сьогодні. Завтра зранку мені мають скинути аванс на роботі, і я віддам вам усе, що винна, чесно.

Вона мовчки бере гроші, хитає головою і йде до виходу. 

— Зачиняйся, — кидає вже з коридору.

Любі мої! ❤️ 

Порадуйте свою авторку вподобайками і коментарями, якщо книга вам сподобалась. А також заходьте в гості в мій телеграм-канал, де я виклала візуал Полі і Даньки. Пізніше постараюсь згенерувати Гордаша. Поки не знайшла ще ту межу темного вайбу і грін-флегу. Але я стараюсь) 

З любов'ю — ваша Ванілька ❤️