6.2

Його погляд ковзає по моєму обличчю, і я відвертаюсь, тамуючи ніяковість.

— Ти сама сказала, що в тебе дитина з температурою під сорок. Тобі треба бути вдома якнайшвидше, а не трястися в підземці. І найголовніше, Поліно... — він робить ще пів кроку ближче, змушуючи мене задерти голову. — До тебе сьогодні приходив неадекват, який відверто погрожував. Ти справді думаєш, що він не може чекати тебе зараз біля входу в метро? Чи в темному дворі біля твого під'їзду?

Він б'є в найболючіше. В абсолютну, голу правду. У мій найбільший страх, який я сама собі боялася озвучити останні дві години.

Я дивлюся в його темні, непроглядні очі, потім — на відкриті дверцята салону, звідки ледь відчутно тягне теплом і знайомим запахом терпкого чорного перцю.

Моя внутрішня сирена волає про небезпеку, благає триматися подалі від цього чоловіка, який занадто швидко заповнює собою мій простір. Але виснаження і тваринний страх перед помстою Валєри виявляються сильнішими.

Я просто хочу, щоб хоч п'ятнадцять хвилин мого життя хтось великий і сильний узяв усе під свій контроль. Щоб я могла заплющити очі і знати, що на мене ніхто не нападе з темряви.

Опускаю плечі, капітулюючи перед цією силою. Мовчки підходжу до машини і пірнаю в напівтемряву шкіряного салону.

Дверцята зачиняються за мною з глухим і якимось символічно-знаковим клацанням. Гордаш неквапливо обходить позашляховик і сідає за кермо.

Сковтую слину, що раптом стала в’язкою. Коли сідала, якось не подумала, навіть не зважила, що двері відчинились на передньому пасажирському, й лише зараз усвідомила, що водія немає, і ми вдвох… у надто тісному просторі.

Знову сковтую… озираюсь, наче вперше, хоча вчора сиділа в ній же. І, звісно, тоді вона здавалася значно просторішою. Просто… просто присутність Гордаша якимось незбагненним чином миттєво витісняє весь кисень.

Наче заворожена, дивлюсь, як великі, засмаглі руки з недбалою, суто чоловічою впевненістю лягають на обтягнуте шкірою кермо. Потужний двигун ледь чутно гарчить.

— Розслабся, Поліно, — раптом порушує тишу його низький голос, коли ми плавно вирулюємо на проспект.

Я ще більше напружуюсь, до спазмів у плечах. 

— Мені й так зручно, — огризаюся, навіть не повертаючи голови. 

— Ти правда думаєш, що я тебе скривджу? Боїшся мене? 

— Не боюсь. Просто… Я просто хочу доїхати додому якомога швидше, — ціджу крізь зуби, відчайдушно намагаючись втримати свою маску незалежності. — До хворого сина, Іване Ростиславовичу. Усе гаразд.

Він тихо, коротко гмикає й раптом тягнеться до мене правою рукою. На інстинктах, перш ніж подумати, втискаюся в дверцята. А він перехоплює ремінець моєї сумки, легко витягує її з моїх здерев'янілих пальців і недбало кидає кудись на заднє сидіння.

Обличчя вкривається плямами сорому.

— А казала, що не боїшся, — знову гмикає з отим своїм бісячим розумінням, не відриваючи погляду від дороги.

Я відкриваю рота, щоб видати чергову порцію колючої брехні про те, що я нікого не боюсь і взагалі повна сил, щоб чинити опір, але... слова просто застрягають у горлі.

Внутрішня пружина, яка була натягнута до межі весь цей нескінченний день, раптом зі дзвоном лопається.

Сил сперечатися більше немає. Сил тримати спину рівно — теж.

Я судомно ковтаю повітря і повільно відкидаюся на неймовірно м'яку, прохолодну шкіру сидіння. Тіло миттєво обм'якає, наче з нього витягли стрижень. Голова сама собою падає на підголівник, і я відвертаюся до вікна, щоб він не бачив, як жалюгідно тремтять мої вії.

Мої очі самі собою заплющуються. Лише на хвилинку. Лише поки ми їдемо.