Розділ 6

Залишок робочого дня зливається в один нескінченний, сірий туман. Я натягую свою ідеальну маску і ховаюся за рутиною. Дзвінки, контракти, кава для Кирила Андрійовича.

Я все ж написала ту кляту заяву на аванс. Поклала її на стіл боса, відчуваючи, як горять щоки від пекучого сорому. Кирило мовчки підписав, не ставлячи зайвих питань, але від цього не стало легше. Гроші, можливо, впадуть на картку завтра зранку, але глобально це нічого не вирішує. Проблема нікуди не зникла, вона просто набула нових, ще страшніших форм.

О сьомій вечора я вимикаю монітор. Тіло гуде від втоми, а в голові, мов настирлива муха, б'ється тривога. 

Так, Сашка врізав той дешевий замок, але він сам сказав — дерево трухляве, його від вітру винесе. Потрібні металеві двері. А значить, мені доведеться говорити з квартирною хазяйкою. 

Від однієї думки про цю розмову мене починає нудити. Вона удавиться за кожну копійку. Їй абсолютно байдуже на мою безпеку, на дитину, на виламані замки — їй важливо лише вчасно отримувати плату. Як її вмовити поставити двері в рахунок оренди? Вона ж просто підніме крик і скаже з'їжджати, якщо щось не подобається.

А ще Валєра... Він не пробачить того, що сталося в лобі. Я занадто добре його знаю. Валєра помститься. Нишком, підло, вдарить туди, де найболючіше. І від цього усвідомлення шлунок скручується в тугий крижаний вузол.

Спускаюся на перший поверх. Артем на охороні співчутливо киває мені на прощання. Я мовчки киваю у відповідь, навалююся на важкі скляні двері і виходжу на вулицю.

Вечірнє повітря прохолодне, приємно холодить розпашіле обличчя, а асфальт, на відміну від учорашнього вечора, абсолютно сухий.

Роблю глибокий вдих, збираючись іти до метро, і мій крок різко обривається. Погляд зупиняється на величезному чорному позашляховику припаркованому прямо навпроти виходу. А біля нього, недбало спершись стегном на блискучий капот і схрестивши руки на грудях, стоїть Іван Гордаш. Він дивиться прямо на мене, ніби знав із точністю до секунди, коли я вийду з цих дверей. І всі сумніви, кого він може чекати, відпадають в ту ж секунду.

Моє серце пропускає удар і починає битися десь у горлі.

Інстинктивно міцніше перехоплюю ремінець сумки. Намагаюся обійти його по дузі, вмикаючи режим сліпої глухоти, але Гордаш плавно відштовхується від авто і робить крок мені навперейми. Загороджує дорогу так само владно, як сьогодні загнав мене в кут у приймальні.

— Сідай, Поліно, — рівно, без жодних прелюдій наказує він, відчиняючи задні дверцята свого броньованого танка, і дивиться на мене так, що по спині пробігає табун мурашок.

— Дякую, Іване Ростиславовичу, але сьогодні дощу немає, — я намагаюся вкласти у відповідь всю доступну мені іронію, хоча виходить жалюгідно. Відступаю на крок. — Я поїду на метро. Ви і так сьогодні... достатньо втрутилися в моє життя.

— Сідай, — повторює він, ігноруючи мої слова. Тон стає нижчим, густішим, від нього вібрує повітря. — Припини грати гонорову. Навчись врешті приймати допомогу.

— Це мої проблеми. Мені не потрібна ваша жалість. Я доїду сама.

— А це не жалість, — Гордаш ледь помітно схиляє голову вбік.

Наступна прода, за нашою доброю традицією, чекатиме на вас завтра рівно о 6:00 ранку.

З любов'ю — ваша Ванілька