5.2

Раєвський зупиняється на порозі. Уявляю, яка картина відкривається перед ним: я — бліда, втиснута в крісло, з очима на мокрому місці, та Гордаш, який нависає наді мною, надійно блокуючи будь-який шлях до відступу.

Він хмуриться, міцно стискає губи ― я знаю, він завжди так робить, коли чимось незадоволений. І робить крок усередину, щільно зачиняючи за собою двері.

Я судомно ковтаю повітря, готуючись підскочити, натягнути свою звичну професійну маску, запевнити, що все гаразд. Що це просто робоча розмова.

Але Гордаш мене випереджає. Він випрямляється і неквапливо повертається до Раєвського.

— Доброго ранку, Кириле, — відповідає рівним, діловим тоном, ховаючи руки в кишені штанів. — У твоєї асистентки виникли серйозні проблеми. І якраз зараз ми їх вирішуємо.

— І які це такі проблеми, що ти, Іване, змушений був загнати її в кут, довести до сліз і залякати ледь не до втрати свідомості? — сердито відрубує Раєвський, ігноруючи його привітання, і підходить ближче до мого столу. — Поліно, ти в порядку? Що він тобі сказав?

— Я... — мій голос дає збій, я гарячково знову хапаю склянку зі столу, хоч вона й порожня, верчу її розгублено в руках і, нарешті це усвідомивши, повертаю на місце. — Все гаразд, Кириле Андрійовичу. Правда. Це не Іван Ростиславович…

Гордаш повертає до мене голову і ледь помітно кривить губи в іронічній усмішці.

— Звісно, все гаразд. Вона ж у нас «сама впорається», — кидає він із ледь вловним сарказмом. А потім знову переводить серйозний погляд на Раєвського. — Ходімо до тебе в кабінет, Кириле. Нам є про що поговорити. Зокрема про те, хто саме залякав твою дорогоцінну асистентку.

— Зачекайте, — мій голос раптом прорізається, різкий і трохи хрипкий після щойно пролитих сліз.

Спираюся долонями об стільницю і змушую себе піднятися на ноги. Вони ще зрадницьки тремтять, але сидіти й дивитися на цих двох знизу вгору, поки вони вирішують мою долю, я більше не можу.

— Що значить «поговорити»? Без мене? Про мої проблеми? — задираю підборіддя, дивлячись на них обох. — Вам немає чого обговорювати. Це мої особисті справи!

Раєвський зупиняється на півдорозі до свого кабінету і повільно обертається. І дивиться на мене тим самим своїм фірмовим поглядом, від якого половина офісу зазвичай ховається по кутках.

— Немає чого? — перепитує, карбуючи слова. — Поліно, я щойно зайшов у власну приймальню і побачив свою асистентку в стані напівнепритомності. То чого саме там «немає», га?

Відкриваю рота, гарячково підбираючи слова, але Гордаш робить це за мене. Абсолютно спокійно, ніби звітує про котирування акцій.

— Її колишній чоловік щойно влаштував розбірки в лобі твого бізнес-центру, Кириле. Накинувся на Поліну. Довелося застосувати фізичну силу, щоб пояснити йому правила поведінки. І, судячи з її стану, це далеко не перший його візит.

Вперто підтискаю губи. Відводжу погляд. Здається, мої щоки зараз просто запалають від сорому. Мене ніби роздягли посеред кімнати.

Раєвський різко видихає, запускаючи п'ятірню у своє волосся.

— Дідько... Полю. Чому ти мовчала? — підходить ближче, і чи не вперше на роботі порушує субординацію, стаючи просто чоловіком моєї найкращої подруги. — Міла знає?

Різко хитаю головою. Тільки не Міла. Вона ж вагітна, їй тільки моїх драм із Валєрою зараз бракувало для повного щастя.

— Ні. І не кажіть їй, Кириле Андрійовичу. Будь ласка… Я сама все вирішу. Я просто...

— То я реабілітований? — раптом втручається Гордаш, ліниво розтягуючи губи в напівусмішці. — Я більше не страшний монстр, який доводить твоїх працівників до істерики?

Раєвський кидає на нього змішаний погляд, у якому одночасно роздратування і вдячність, а тоді знову дивиться на мене.

— Так, сама вона вирішить, як же, — бурмоче. — Слухай сюди, Поліно. Прямо зараз ти пишеш заяву на матеріальну допомогу. Суму вказуєш таку, яка тобі потрібна, щоб закрити найгостріші діри. Я підпишу її сьогодні ж, без жодних розглядів у бухгалтерії.

— Кириле Андрійовичу, мені не треба допомоги! — спалахую, намагаючись втримати залишки власної гордості, яка і так тріщить по швах. — Я збиралася просити аванс. Просто мій звичайний аванс у рахунок наступної зарплати. Мені чужого не треба.

Раєвський закочує очі, явно борючись із бажанням нагримати на мене за мою впертість.

— Добре. Аванс так аванс. Пиши заяву. І сьогодні ж я дам розпорядження охороні — якщо цей твій... Валєра... наблизиться до турнікетів хоч на метр, вони викличуть копів. Гаразд?

Я мовчки киваю. У горлі стоїть такий клубок, що слова просто не проходять.

Кирило зітхає і нарешті повертається до Івана.

— Дякую. За те, що вступився за неї. 

— Нема за що, — знизує плечима Гордаш.

Відступає на крок. Його обличчя знову стає непроникним. Але коли він кидає на мене останній, короткий погляд перед тим, як рушити до дверей кабінету Раєвського... у мене по спині знову пробігають мурашки.

І я чомусь абсолютно, кристально чітко розумію — його відступ лише про людське око. Він не відчепиться.

— Зроби нам кави, Поліно. Якщо ти вже в змозі, — кидає Кирило, відкриваючи двері свого кабінету.

— Звісно, Кириле Андрійовичу, — відповідаю, автоматично тягнучись до кнопки кавомашини, поки вони зникають за масивними дубовими дверима.