Розділ 5

Гордаш наполегливо бере мене за лікоть — не так, як Валєра, не грубо, але настільки владно, що я, як дурненька овечка, бреду слідом. І навіть не заперечую, коли долоня з ліктя переміщується на талію і підштовхує в бік ліфтів.

Він не забирає її навіть у кабіні. І я крізь тонку тканину сорочки відчуваю жар… полум'я від його пальців, що пропалює мене до самісінького попереку. Здається, навіть до кісткового мозку — єдиного, що ще хоч якось продовжує працювати в моєму тілі. І то не факт.

До приймальні ми піднімаємося в абсолютній, дзвінкій тиші ліфта. І в якусь мить мене починає бити дрібний, мерзенний озноб — він настільки контрастний на фоні жаркої руки, що я гостро відчуваю кожен перепад температури.

А щойно двері приймальні зачиняються за нашими спинами, Гордаш кидає коротке: 

— Сідай.

Мої коліна якраз вчасно підкошуються, і я безсило опускаюся у своє робоче крісло. Гордаш мовчки підходить до кулера, наливає повну пластикову склянку води і ставить її переді мною на стіл.

— Пий, Поліно.

Мої пальці тремтять так сильно, що я ледве можу обхопити тонкий пластик. У першу секунду здавлюють його, і на мене ледь не вихлюпується частина води. З трудом вдається себе опанувати та зробити судомний ковток.

Відставляю склянку, але натикаюся на його суворий погляд. 

― Ще пий. Тобі це зараз потрібно.

Покірно хапаю склянку знову і роблю ще кілька судомних ковтків. Навіть не знаю чому. Спраги не відчуваю. Лише слабкість, апатію і глуху, ріжучу ніяковість. 

Певно, зараз Гордаш скаже, що про все доповість Кирилу. Що я осоромила корпорацію скандалом. Що розумна, адекватна асистентка ніколи б не зв'язалася з подібним типом, отже, вона сама така, як цей Валєра, і її варто звільнити. Мабуть, тому і п’ю — відтягую свою страту. Бо що мені робити без роботи, навіть не уявляю.

А коли склянка нарешті порожніє, Гордаш підходить упритул, забирає її з моїх ослаблих пальців, відставляє на стільницю і нахиляється, спираючись обома руками на бильця мого крісла.

Я інстинктивно втискаюся в спинку крісла, трохи зіщулившись і втягнувши голову в плечі. Він нависає наді мною, величезний, темний, пахнучий адреналіном, дорогими парфумами і небезпекою. Його обличчя опиняється напрочуд близько до мого. Повітря між нами миттєво густішає, іскрить, натягуючись, як високовольтний дріт.

― Чому ти мовчала, Поліно? Чому ти, бляха, ні слова не сказала про те, що відбувається у твоєму житті?!

Я широко відкриваю очі й забуваю, як дихати. Кліпаю кілька разів, а тоді змушую себе дивитися йому прямо в очі, задерши підборіддя, хоча від його близькості серце починає гупати десь у районі горла.

— Це мої особисті справи, Іване Ростиславовичу. Вони вас не стосуються.

Гордаш ледь помітно схиляє голову набік. Його погляд стає ще важчим. Він повільно відриває одну руку від бильця крісла і показово, не відриваючи від мене очей, потирає збиті кісточки на своєму кулаці.

— Відсьогодні, — карбує кожне слово, — стосуються. Твої особисті справи спробували зламати тобі руку на моїх очах і раптово стали моїми. Тож я повторюю питання: що відбувається?

— Це сімейні справи, — відводжу погляд. ― Я впораюся сама.  

Мій голос тремтить, але я вкладаю в нього всю свою впертість. Так соромно мені, мабуть, ще ніколи не було. 

— Мій колишній чоловік… у нас... складний період. Але я вирішу цю проблему. Сама.

Гордаш нахиляється ще на міліметр ближче. Я відчуваю тепло його дихання на своїй щоці.

— Ні, не впораєшся, Поліно. Як не впоралась сьогодні, коли це чмо прийшло прямо до тебе на роботу і відверто погрожувало. Навіть думати не хочу, що він міг з тобою зробити, опинившись там, де немає свідків.

— То й не думайте! — спалахую я. 

Нерви здають. Сльози обпікають очі. 

Ну скільки можна на мене тиснути! Чому кожен із чоловіків вважає, що може керувати мною, прискіпуватись, диктувати, як жити? Чому я зараз слухаю образи від Гордаша про те, яка я слабка, нікчемна й легкодуха, що навіть опиратися не можу такому, як Валєра? 

— Ви нічого не знаєте! Ні про мене, ні про нього! Робите висновки, а потім тиснете на мене. Щоб я зробила те, що хочете ви? Тільки наслідки все одно буду розгрібати я. А в мене син із температурою під сорок відучора і… ще багато проблем…! ― схлипую, вчасно спинившись.

І саме в цю мить двері в приймальні різко відчиняються. І лунає здивований і раптово грізний голос Кирила Раєвського: 

— Що тут, у біса, відбувається?