4.3

Валєра кліпає, але хватку не послаблює. Лиш зазирає мені за плече, і його нахабна посмішка миттєво сповзає з обличчя.

Велика, засмагла рука в ідеально випрасуваному манжеті темно-синього піджака лягає на зап'ястя Валєри. Мені не потрібно обертатись, щоб взнати, кому вона належить. І щоки заливає сором. Я не хотіла, щоб він мене бачив таку… щоб бачив Валєру…

Гордаш не робить різких рухів. Він просто стискає пальці.

Валєра глухо шипить крізь зуби, різко відпускаючи мій лікоть, і відсахується назад.

Я відступаю на крок, ледь тримаючись на ногах, і спина вдаряється об щось тверде й надійне. Об груди Івана. А він, наче робив це все життя, плавно і впевнено засуває мене за свою спину.

— Ви хто такий? — гаркає Валєра, миттєво оцінюючи дорогий костюм Гордаша і його габарити, але продовжує за інерцією. — Це моя дружина. Ми вирішуємо сімейні питання, шановний. Не раджу лізти.

— Вже колишня, наскільки мені відомо, — голос Гордаша звучить тихо. Майже лагідно. Але від цієї лагідності мороз продирає по шкірі навіть мене. ― І зараз ця жінка перебуває на моїй діловій території. Ти щойно напав на співробітницю компанії, з якою я працюю.

— Напав?! Я просто взяв її за руку! — Валєра криво всміхається. — Полю, скажи йому. Ми просто говорили про сина. Про сина, до якого ти мене не пускаєш, хоч повинна за законом!

Я ковтаю грудку в горлі. Набираю в легені повітря, щоб відповісти на несправедливі звинувачення. Але Гордаш обриває його першим, не підвищуючи тону ні на децибел.

— Слухай мене уважно. Мені абсолютно начхати на ваші сімейні драми. Але якщо я ще хоч раз побачу, як ти розпускаєш руки біля цієї жінки... або взагалі побачу тебе біля неї — ти пошкодуєш, що народився на світ.

Погляд Валєри стає жорстким, сповненим прихованої ненависті й презирства.

— Зрозумів. Захисничок знайшовся, — випльовує ці слова, показово неквапливо поправляючи куртку. Дивиться прямо на мене, ігноруючи Івана. — От така в тебе робота, Полю, — бути підстилкою якогось грошового міш…

Договорити не встигає. Кулак Гордаша мелькає майже непомітно, а в наступну секунду Валєра згинається навпіл, затуляючи обличчя долонями.

― Ти… ти вдарив мене! ― шокованим тонким голосом підвиває він.

― Я? — гмикає Гордаш. ― Ти сам наштовхнувся на мій кулак. Адже так, Артеме? ― питає в охоронця, і той завзято киває. А тоді схиляється до Валєри і майже шепоче, хоча я все чую: ― І наштовхнешся на ще один… і ще… на стільки, скільки буде потрібно, щоб Поля забула твоє ім'я і про твоє існування. Зрозумів?

Валєра скімлить.

― Перепитую: зрозумів? Кивни.

Хвилину повагавшись, Валєра таки киває. Повільно випростовується, продовжуючи затуляти носа. Крізь його пальці вже починає проступати щось червоне. Розвертається і йде до виходу.

Я стою, судомно ковтаючи повітря. Усе лобі, здається, дивиться на нас. Адреналін стрімко падає, залишаючи по собі пекуче, вбивче почуття сорому. Мене принизили на моїй роботі. Перед колегами. Перед Гордашем. І тепер про цей цирк обов'язково дізнається Раєвський.

Іван повільно обертається до мене. Його погляд ковзає по моєму зблідлому обличчю, зупиняється на лікті, де на блідій шкірі вже проступають червоні, видимі навіть через білу тканину блузки, сліди від пальців Валєри.

Я опускаю голову, ховаючи обличчя за розкуйовдженим пасмом волосся.

— Вибачте... — голос ламається. — Мені так соромно. Я все владнаю...

Гордаш мовчить, неквапливо ховає руки в кишені темних брюк.

— Артеме, — звертається він до охоронця, не відриваючи від мене свого важкого, пронизливого погляду. — Доповісиш Кирилу Андрійовичу про цей інцидент, щойно він приїде. І передаси, що я як його партнер особисто наполягаю, аби цю особу більше не пускали навіть на поріг бізнес-центру.

— Зрозумів, Іване Ростиславовичу. Обов'язково доповім керівництву, — чітко карбує охоронець.

— А з тобою, Поліно, — Гордаш робить до мене один повільний крок, і його голос звучить несподівано тихо, — ми зараз серйозно поговоримо.