4.2

Моє серце обривається і падає кудись у шлунок.

— Він... — продовжує охоронець, понизивши голос. — Стоїть біля турнікетів і вимагає, щоб ви негайно спустилися. Каже, ви переховуєте його сина. Мені натиснути тривожну кнопку? Викличемо наряд, спакують за хуліганку.

Слово «наряд» б'є по оголених нервах. Якщо поліція приїде ще й сюди, скандал у лобі корпорації Раєвського гарантований. 

— Ні! — видихаю я так різко, що ледь не захлинаюся повітрям. — Ніякої поліції. Артеме, я зараз спущуся. 

Кидаю слухавку повз базу. Пальці не слухаються. Підскакую з крісла, ледь не перекинувши органайзер із ручками. Мій погляд мимоволі перетинається з поглядом Гордаша. Він уже не дивиться в телефон. Він дивиться прямо на мене, і я раптово ясно й чітко розумію, що він усе чув.

Сором заливає щоки.

— Я... мені треба на хвилину вниз. Документи забрати, — брешу жалюгідно, зриваючись із місця і майже бігцем прямуючи до дверей.

— Поліно, — зупиняє мене його низький голос, коли я вже хапаюся за ручку. Я не обертаюся. Просто не можу.

— Я сама, — кидаю глухо і вилітаю в коридор.

Ліфт їде цілу вічність. Нервово рахую секунди, полегшено видихаю, коли двері розчиняються на першому поверсі.

Валєра стоїть перед скляними турнікетами. Тримається напрочуд самовпевнено. Засунувши руки в кишені, він із нахабною посмішкою щось виговорює Артему.

— Що ти тут робиш?! — шиплю, підлітаючи до турнікетів. — Артеме, відкрий.

Виходжу в загальну зону, щоб не втягувати охорону в розбірки. Валєра миттєво перемикає увагу на мене. У його каламутних очах спалахує злість і торжество одночасно.

— О, з'явилася! — робить крок назустріч, хижо шкірячись. — Бізнес-леді. Ти що, зовсім страх втратила — заяви на мене катати? Мені зранку дільничний дзвонив! Думаєш, твої копи мене налякають?

— Віддай гроші, — карбую кожне слово, зціпивши зуби так, що болять щелепи. — Віддай те, що ти вкрав вчора, мерзотнику. Данька хворий!

Валєра фиркає, знизуючи плечима з такою награною щирістю, що мене ледь не нудить.

— Які гроші, Полю? Ти в своїй заяві понаписувала маячню. Я прийшов провідати сина, а двері відчинені. Я, як відповідальний батько, просто зобов'язаний був усе перевірити. А ти на мене мусорів нацьковуєш!

— Ти виламав замок і забрав усе до копійки! — мій голос зрадницьки зривається, хоча я обіцяла собі не кричати. — Тобі мало було зламати мені життя, ти тепер крадеш у власної дитини?!

Кілька людей у лобі зупиняються, прислухаючись. Боягузлива натура Валєри як завжди реагує агресією на ризик публічного викриття.

Він різко хапає мене за лікоть. Його пальці боляче впиваються в шкіру крізь тонку тканину блузки.

— Стули пельку, істеричко! — сичить він мені в обличчя, обдаючи смородом дешевого тютюну. — Ще раз напишеш заяву — і сьогодні ж до тебе приїде комісія. Ти в мене на колінах повзатимеш, зрозуміла? Ти ніхто без мене. Ні-хто!

Я намагаюся вирвати руку, але він стискає її ще сильніше, смикаючи мене на себе.

— Пусти! — відчайдушно шиплю, відчуваючи, як до очей підступають гарячі сльози безсилля.

Я озираюся на Артема, але раптом... Раптом за моєю спиною повітря стає нестерпно важким. Наче атмосферний тиск миттєво впав перед бурею.

— Прибери від неї руки, — лунає низький, вібруючий голос, в якому явно відчувається неприкрита погроза.