Розділ 4

Наступний ранок зустрічає мене пульсуючим болем у скронях.

Даньці легше. Температура впала до прийнятних тридцяти семи і п'яти, він гризе гумовий прорізувач і навіть намагається посміхатися.

Ніч злилася в один суцільний кошмар. Виклик поліції, монотонне складання протоколу під невдоволене буркотіння копів, які явно не хотіли займатися «сімейними розбірками». Ввечері, уже після всіх відвідувачів Тамарин Сашка сяк-так врізав у розтрощене дерево новий дешевий замок.

— Двері трухляві, Поліно. Їх від вітру винесе, не те що ногою, — констатував він, витираючи руки об ганчірку. — Треба металеві ставити. Замовляй, бо це не діло.

Я лише мовчки кивнула, подумки вирішуючи, як пояснити це квартирній хазяйці і, головне, за які гроші це робити.

Тамара Василівна приходить рівно о восьмій ранку. Вона зупиняється на порозі, окидаючи поглядом понівечений, хоч і зачинений тепер замок, потім переводить очі на моє сіре, виснажене обличчя.

— Тамаро Василівно, гроші... я віддам увечері, попрошу на роботі аванс.

Вона мовчки бере малого на руки. 

— Йди, — тільки й каже вона, хитаючи головою. — І з хазяйкою говори, бо нас тут винесуть разом із дитиною.

В офісі я тримаюся на чистому адреналіні. Товстий шар консилера не ховає темних кіл, тому я просто натягую свою ідеальну маску незворушної асистентки.

Кирило Андрійович ще не приїхав. Це мій шанс зібратися з думками і придумати, як просити аванс. Я ніколи цього не робила. Як йому пояснити? Що сказати?

Вмикаю кавомашину. Гудіння апарата трохи заспокоює.

Двері приймальні відчиняються.

Я ще не встигаю обернутися, а спину миттєво обдає знайомим жаром. Запах чорного перцю і дорогого дерева заповнює простір, витісняючи з приймальні кисень.

Змушую себе повернутися. Гордаш зачиняє за собою двері.

— Доброго ранку, Поліно, — його низький голос вібрує, як віолончель, змушуючи повітря вібрувати разом із ним. — Бачу, мій водій довіз тебе вчора без пригод. Хоча, судячи з твого вигляду, спала ти погано.

Я мовчки обходжу свій робочий стіл, ховаючись за ним, як за барикадою. Але Іван іде слідом. Він зупиняється навпроти, схиляється над стільницею, спираючись на неї великими долонями, і заганяє мене в кут своєю аурою, своїм магнетизмом.

— Думала про мою пропозицію? — кидає він.

Зазвичай я б опустила очі. Почервоніла б. Дозволила б йому відчути свою владу, як робила це завжди.

Але не сьогодні.

Сьогодні всередині мене тільки випалена земля, протокол від поліції і порожня жерстяна коробка з-під чаю.

Повільно піднімаю голову. Дивлюся йому прямо в очі. У саму темну глибину цих самовпевнених, хижих зіниць.

— Доброго ранку, Іване Ростиславовичу. Кирила Андрійовича ще немає.

Гордаш ледь помітно примружується. Ця суха, непробивна офіційність його явно бавить. Замість того, щоб відсторонитися, він нахиляється ще нижче, скорочуючи відстань між нашими обличчями до небезпечного мінімуму. Його голос падає до оксамитового шепоту:

— Я почекаю. Ти не відповіла.

Роблю глибокий вдих. Нерви натягнуті так, що зараз просто луснуть і розполосують мене зсередини. Мене нудить від страху за дитину, від безвиході, від того, що мені нічим платити за квартиру, а цей мільярдер прийшов сюди гратися моїми реакціями.

— Іване Ростиславовичу, — карбую кожне слово, категорично не розриваючи зорового контакту. — Будь ласка. Не сьогодні.

Він завмирає.

— У мене немає ні сил, ні ресурсу грати у ваші ігри, — продовжую я, дотримуючись ідеальної субординації, але вкладаючи в цей рівний тон усю свою відчайдушну втому і злість. — Ви партнер мого керівника. Я — його асистентка. Давайте на цьому й зупинимося. Каву зробити?

У приймальні повисає мертва, тягуча тиша.

Гордаш повільно випрямляється. Його очі швидко, чіпко оцінюють моє обличчя: синці, які не приховала косметика, напружену до судом лінію плечей, мої руки, що мертвою хваткою вчепилися в край стільниці.

— Ні, — його голос звучить зовсім інакше. Жорстко, по-діловому і без жодної краплі знущання. — Кави не треба.

Він розвертається, мовчки йде до гостьової зони і сідає в шкіряне крісло. Дістає телефон і занурюється в екран, більше не кинувши в мій бік жодного погляду.

Але тут уже на моєму столі різко оживає внутрішній телефон. Знімаю слухавку, ще трохи шокована, що вперше перемогла в нашій звичній битві.

— Приймальня Кирила Раєвського, ― відповідаю стандартним голосом стандартну фразу.

— Поліно Сергіївно, доброго ранку. Це охорона з першого поверху, — голос Артема звучить напружено. — Тут до вас... чоловік. Називається Валєрієм.