3.3

Кров миттєво відливає від обличчя, залишаючи після себе крижаний холод. 

— Ні, ні, ні… — шепочу пересохлими губами.

Обережно, боячись того, що побачу, штовхаю двері ногою. Вони піддаються з жалібним скрипом. У квартирі панує мертва, неприродна тиша, а в ніс одразу б'є стійкий запах перегару та дешевого тютюну. Він був тут.

Роблю невпевнений крок усередину. У вузькому коридорі розкидане наше взуття, наче його навмисно шпурляли в стіни. Дверцята шафи розчахнуті. І я боюсь дивитись, що там далі.

Відчуваю, як Данька довірливо сопе мені в шию, як його гаряче дихання лоскоче шкіру, але стою на порозі нашої єдиної кімнати, паралізована жахом. І не можу ступити й кроку.

Мою безпечну гавань просто знищили. Усе вивернуто навиворіт. Матрац скинуто з ліжка. Шухляди комода витягнуті й перевернуті прямо на підлогу — моя білизна, чисті дитячі повзунки, рушники — усе перемішалося в брудну купу, по якій навмисно топталися вуличними черевиками.

Я почуваюсь знищеною, зґвалтованою, сплюндрованою. Наче це я сама лежу там, на підлозі, затоптана Валєриними кросівками сорок другого розміру…

Погляд гарячково нишпорить кімнатою і чіпляється за стару книжкову полицю. Там, у самому кутку, за пошарпаним томиком Стівена Кінга, я ховала жерстяну коробку з-під чаю.

Вона валяється на підлозі. Відкрита. Порожня.

Гроші на оренду. Гроші для Тамари Василівни. Заначка на чорний день. Усе, що я відкладала по копійці, відмовляючи собі в обідах, вираховуючи кожну гривню.

Ноги підкошуються, наче з них витягли всі кістки. Я повільно сповзаю по одвірку прямо на підлогу. Міцно, до болю в ребрах, притискаю до себе сплячого сина.

Вперше за дуже довгий час захисний панцир тріскається, і я просто починаю вити. Тихо, беззвучно, аби не розбудити Даньку, до хрускоту стискаючи зуби і втикаючись обличчям у м'який дитячий плед. Сльози душать, розривають горло.

Мені не зрозуміти, ніяк не зрозуміти, як можна у власної дитини відібрати останнє. Як можна ось так нахабно, не турбуючись про наслідки, залізти в чужий дім. Як можна…

Закушую до болю губу. Сильно, поки не відчую солонуватий присмак крові. Здається, просто не витримаю ударів, які в мене летять, зірвусь, опущу руки… Ну бо навіщо боротись, борсатись, як муха в сиропі, якщо результат цих дій ― я все одно на дні.

Але на руках смішно схропує Данька. Маленькі рученята рефлекторно стискають мою шию дужче. І це приводить до тями. Сльози висихають, залишаючи після себе пекучу порожнечу. І лють. Холодну, сліпу, концентровану лють загнаного в кут звіра.

Обережно, переступаючи через розкидані речі, кладу сонного Даньку на вцілілу половину матраца. Укриваю. Дістаю з сумки телефон. Пальці немилосердно трясуться, коли я набираю повідомлення:

«Якщо ти до вечора не повернеш гроші, я йду в поліцію. Зніму розгром квартири. Мені втрачати нічого, Валєро. Ти вкрав у своєї хворої дитини».

Натискаю «Відправити». Повідомлення миттєво отримує статус «Прочитано».

Я завмираю, дивлячись на екран, очікуючи на відповідь, на якісь жалюгідні виправдання чи чергові погрози. Але екран гасне. Відповіді немає. Боягуз.

Повільно переводжу порожній погляд на виламаний замок, крізь який видно сірі сходи під'їзду. Двері навпроти повільно відчиняються, і звідти визирає Тамара Василівна.

― Догралась, Полько… Ну чого ж дівки тупі такі? Спочатку закохаєтесь у покидька, а потім розгрібаєте після нього лайно.

― На них не написано, що вони покидьки, ― чи не вперше огризаюсь.

Вона підтискає губи. 

— Мужика тобі треба шукати, Поліно. Бо сама ти це лайно не вигребеш.

«Вигребу, ― хочеться заперечити мені. ― Я вигребу!».

Але весь мій запал пішов на попередню фразу. І на повідомлення Валєрі. Лишається лиш ковтнути цю стару, нафталінову мудрість, що без чоловіка ти ніхто, і, зціпивши зуби, й далі пробивати собі дорогу.

— Поліцію викликатимеш? — кидає Тамара, зиркаючи на понівечені двері.

― Викликатиму.