3.2

Підскакую з ліжка, наосліп нишпорю в аптечці. Градусник здається крижаним, коли обережно ставлю його малому під пахву.

Данька тихо скиглить, не відкриваючи очей, дихає часто, поверхнево. Його щічки палають.

Електронний писк б'є по натягнутих нервах. Тридцять дев'ять і шість.

Тваринний, первісний жах миттєво паралізує тіло. Зуби, звісно, зуби… Але так страшно. Ще ніколи такої високої не було… Читала, що вище сорока для малят смертельно небезпечно.

Ледь стримую схлип. Закушую губу, тремтячими руками дістаю жарознижувальний сироп. Син плаче, пручається, крутить головою, відштовхуючи шприц-дозатор гарячими рученятами. Я так боюсь йому нашкодити, так боюсь зробити щось не те. А раптом алергія? А раптом нудота додасться? Я вперше даю цей засіб.

Зазвичай Данька — наче нагорода мені за всі труднощі в житті — на диво безпроблемна і міцна дитина. Була… до сьогоднішнього ранку.

Хапаю телефон. На годиннику сьома ранку. Раєвський навряд чи ще спить. І він мені не лише бос, а ще й чоловік кращої подруги. Але ніби за правилами етикету…

«Бляха, Полю, який етикет», — обсмикую себе.

Пишу… від нервів ледь потрапляючи по літерах: «Кириле Андрійовичу, вибачте. Данька горить, температура майже сорок. Їдемо до лікаря, сьогодні не буду».

Кидаю телефон у сумку. Натягую джинси, першу-ліпшу футболку. Замотую розпашілого сина прямо в піжамі у плед і викликаю таксі.

Поки ми їдемо, час ніби перетворюється на густий кисіль. Данька важко дихає мені в шию, періодично жалібно хникає і тре кулачком гарячу щоку. Однією рукою я міцно притискаю його до себе, іншою — гарячково оновлюю медичний додаток у телефоні. Записів до нашої педіатрині немає. Клацаю навмання, записуюся до чергового лікаря на десяту, хоча на годиннику лише восьма. Сподіваюся, нас приймуть із гострим болем.

У світлому коридорі приватної клініки вже є люди. Я зупиняюся перед кабінетом, відчуваючи себе жалюгідно зі згорточком у пледі.

— Ми без часу… У нас гостра температура, — винувато кажу дівчині з немовлям, що сидить під дверима. Вона лише співчутливо киває: «Заходьте першими, ми на плановий огляд».

Двері відчиняються. Нас зустрічає молода незнайома лікарка в стильному пудровому медичному костюмі.

— Заходьте. Що трапилось? — її голос звучить м'яко, емпатично, спонукає вивалити усе, що турбує найбільше, не соромлячись ні тремтячого голосу, ні сліз, що пощипують очі.

Лікарка спокійно киває, миє руки і підходить до нас. Данька, побачивши чужу людину, ховає обличчя в моє плече і починає плакати, але якось мляво, без сил.

— Привіт, козаче, — привітно посміхається вона, дістаючи з кишені стетоскоп із насадкою у вигляді жабки. — Давай послухаємо, як там твоє серденько стукає?

Вона діє швидко: слухає легені, світить у вушка. Потім акуратно, заговорюючи зуби, заглядає сину до рота. Данька обурюється, крутиться і намагається вкусити її за палець.

— Ого, які ми кусючі! — щиро сміється, знімаючи рукавички, поки я притлумлюю нотку сорому й співчуття, що син ледь не позбавив її кінцівки.

— Видихайте, матусю. Горло чисте, легені теж. А от верхні ікла лізуть одразу два, ще й як агресивно. Ясна набряклі, бордові. Ікла — це найскладніші зуби, вони часто дають таку шалену температуру.

— Тридцять дев'ять і шість… — хриплю, все ще не в силах відпустити паніку.

— Це нормальна імунна відповідь. Не лякайтеся цифр, дивіться на стан дитини. Чергуйте жарознижувальні, якщо температура піднімається раніше ніж за шість годин. Головне — багато поїть. Компот, вода, хоч зі шприца. До вечора найважче має минути.

Я видихаю так різко, ніби до цього не дихала годину. Все добре. Просто зуби. Ніяких страшних, смертельних інфекцій.

В аптеці на першому поверсі залишаю відчутну суму, купуючи сиропи, охолоджуючі гелі та краплі. Данька, зморений і температурою, і стресом від огляду, міцно засинає прямо в мене на руках, поки ми їдемо додому.

На душі стає легше. Зараз покладу його, зварю легкий бульйон…

Піднімаюся на свій поверх. Дихання збивається — Данька хоч і маленький, але зараз, розслаблений сном, здається важким, мов свинцевий. Проте на душі спокійно. Дістаю ключі, звично тягнуся до замкової щілини і… завмираю.

Ключ більше не потрібен.

Двері ледь прочинені. У щілину тягне під'їзним протягом. Замок, який Валєра вчора лупив ногами, вирваний із м'ясом. З понівеченого дерева стирчать гострі тріски.