Розділ 3

Не хочу визнавати, а проте в глибині душі вдячна Гордашу за його наполегливість. Біля будинку машина спиняється на тридцять хвилин раніше, ніж я приходжу зазвичай.

Чемний водій, попри всі мої віднікування і заперечення, проводить мене до дверей під'їзду, тримаючи наді мною парасольку. Я квапливо дякую йому від щирого серця, бажаю гарного вечора й ховаюсь у під'їзд. Кваплюсь не тільки до Даньки, а й чисто по-людськи шкодую нещасного чоловіка, що змушений мокнути під дощем, аби мені було сухо.

Злітаю на свій поверх, на ходу дістаючи ключі. Щойно повертаю замок, двері відчиняються зсередини. Тамара Василівна стоїть у коридорі у своєму незмінному халаті, ковінька притулена до стіни.

— Ти сьогодні раніше, Поліно, — сухо констатує вона, пильно скануючи мій вигляд.

— Злива страшна, доїхала на машині, — виправдовуюся, поспіхом скидаючи мокрі туфлі. Дістаю з сумки гаманець, витягую кілька купюр. — Ось, візьміть. За сьогодні і на завтра на продукти. Як Данька?

— Спить. Насилу вклала. Зуби знову лізуть, капризував півдня, — сусідка ховає гроші в кишеню, але йти не поспішає. Її погляд стає ще більш колючим. — На машині доїхала, кажеш?

Я напружуюсь. 

— Ну так. Через дощ… 

— Бачила я твій дощ, — гмикає вона, киваючи на вікно в кухні. — І танк розміром із мій балкон, з якого ти щойно вилізла, теж бачила.

Моє серце зрадницьки завмирає. 

— Це… корпоративне таксі. Бос викликав, щоб я не злягла із застудою.

— Таксі, — протягує Тамара Василівна з таким виразом обличчя, ніби я щойно спробувала продати їй повітря. — Ну-ну. Дивись, Поліно. Щоб твоє «таксі» потім боком не вилізло. Бо такі машини просто так дівчат додому не возять. А я, якщо що, двох дітей няньчити не збираюся. Мені й одного з головою вистачає.

Ковтаю цю шпильку мовчки. Сперечатися марно, терплю ці повчання зі стійкістю олов’яного солдатика — без неї я просто піду на дно.

— І з Валєркою твоїм розбирайся, — додає вона вже тихіше. — Бо сьогодні тихо, а завтра нема-нема і знову двері винесе.

— Я пам'ятаю. Дякую вам за все, Тамаро Василівно. Добраніч.

Чекаю, поки вона вийде, і тихо закриваю двері на всі замки. Накидаю ланцюжок. Видихаю. З кімнати лунає тихе сопіння.

Навшпиньках проходжу до старого дитячого ліжечка. Данька спить, розкинувши ручки, розмітавши по подушці світле, пухнасте волоссячко. Одна щічка червона — дійсно зуби.

Моє горло миттєво стискає тугим, болючим спазмом ніжності. Опускаюся на коліна біля ліжечка й обережно, щоб не розбудити, торкаюся губами його теплого лобика. Моє єдине щастя! Заради якого я терплю Валєру, вбогу квартиру і пекельну роботу.

Виснаження нарешті накриває мене з головою. Я повільно стягую з себе вологий тренч. Спідницю… блузку… колготки…

Наче столітня стара, тягну ноги у ванну, так-сяк миюсь. Вечеря... ну її. Краще посплю на годину довше, раз уже так сталось, що приїхала раніше. Все одно від хвилювання апетиту нема — клятий Валєра!

Повертаюся до ліжечка сина, лягаю поруч на своє прямо поверх ковдри і заплющую очі, прислухаючись до кожного шурхоту на сходах.

А прокидаюся від того, що мене ніби притиснули до розпеченої пічки.

Розплющую очі. За вікном тільки починає сіріти, а Данька, який уночі перебрався до мене під ковдру, метається уві сні. Торкаюся його лобика і різко відсмикую руку. Він горить.

Мої любі, наступну проду опублікую в суботу о 06:00 ранку. 

Обіймаю, ваша Ванілька ❤️