2.2

Інстинктивно роблю пів кроку назад, підіймаю погляд.

— Дякую, Іване Ростиславовичу, — мій голос звучить рівно, хоч серце і лупить об ребра. — Але я доберуся сама. Метро працює, парасолька мені не потрібна.

Погляд Гордаша повільно ковзає по моєму легкому тренчу, а потім зупиняється на обличчі. У темних очах зблискує відверта насмішка.

— Сама? Уплав? — схиляє голову вбік. — Це похвально, Поліно, але зовсім не раціонально.

Він неквапливо дістає з кишені пальта телефон і, не розриваючи нашого зорового контакту, натискає виклик. Гучний зв'язок не вмикає, але в порожньому холі я чудово чую з динаміка голос мого боса.

— Гордаш, ти де? Кава вже стигне, давай швидше. У мене Міла вдома сама, а їй категорично не можна хвилюватися. Хочу швидше закінчити з нашими справами і поїхати до дружини.  

— Я внизу, Кириле. Буду за п'ять хвилин, — рівно відповідає Іван, дивлячись прямо мені на губи. — Тільки виправлю твої косяки. 

— Які ще косяки? 

— Ти жахливий бос, Раєвський, — оксамитовий голос Івана вібрує прихованим задоволенням. — Твій «скарб» зараз збирається форсувати калюжі до метро в якійсь шифоновій ганчірці. Якщо вона завтра зляже із запаленням легень, ти ж перший будеш вити.

Я спалахую від обурення. «Шифонова ганчірка»?! Відкриваю рота, щоб сказати йому все, що думаю про його турботу, але Гордаш ледь помітно піднімає палець, зупиняючи мене.

— Дідько... — чути у слухавці зітхання Кирила. — Я не подивився у вікно. Слухай, скажи їй, хай візьме таксі за рахунок компанії. 

— Вже пізно. Я відправляю її своїм водієм. Роби мені нову, я йду.

Він скидає виклик і ховає телефон.

— Я не просила вирішувати мої проблеми, — карбую кожне слово, задираючи підборіддя. — І я не поїду з вашим водієм.

— Поїдеш, — спокійно констатує він. — Бо інакше мені доведеться скасувати зустріч із твоїм начальником, закинути тебе на плече і відвезти особисто. А ми обоє цього не хочемо. Чи хочемо?

Від його низького, проникливого тону низ живота стягує гарячим спазмом. Це вже не жарт. Це відвертий, небезпечний флірт, який балансує на межі.

Іван робить невловний жест рукою кудись на вулицю. З-за керма величезного чорного позашляховика, припаркованого прямо біля входу, миттєво вискакує водій і розкриває широку парасольку.

Гордаш відчиняє переді мною скляні двері.

— Сприймай це як бонус від компанії-партнера, — додає він, коли я, зціпивши зуби, проходжу повз нього під захист парасолі.

Я зупиняюся біля відчинених дверцят авто. Розвертаюсь, щоб сухо кинути йому чергове «дякую», але Гордаш опиняється надто близько. Він нахиляється. Здається, ще міліметр, і його губи торкнуться моєї скроні. Запах чорного перцю і чоловічого тепла накриває мене з головою.

— Бачиш, Поліно? — шепоче він так тихо, що це чую тільки я. Тембр його голосу проникає прямо під шкіру. — Я вже піклуюся про тебе краще, ніж він. Подумай, як буде, коли ти перейдеш до мене.

Я завмираю, не в силах зробити вдих. А Гордаш просто відсторонюється, киває водію і, не озираючись, іде до ліфтів.

Отямлююсь уже в машині. Адреналін відступає, залишаючи по собі липку слабкість у м'язах.

— Куди їдемо? — ввічливо лунає спереду.

Я ледь змушую себе розтиснути пересохлі губи і називаю адресу.

Водій плавно вирулює на проспект. Я забиваюся в куток на задньому сидінні, міцно обхопивши сумку обома руками. Тільки зараз розумію, наскільки сильно напружене моє тіло.

Відкидаю голову на підголівник і заплющую очі.

Салон наскрізь просякнутий ним. Терпке дерево, чорний перець і щось невловно-чоловіче, від чого паморочиться в голові. Цей запах переслідує мене, проникає в легені, не даючи забути те, що щойно сталося.

Повільно піднімаю руку і торкаюся пальцями своєї скроні. Шкіра досі горить. Здається, я фізично відчуваю фантомний дотик його дихання.

«Подумай, як буде, коли ти перейдеш до мене».

Моє дихання збивається. Це вперше він ось так близько. Раніше я теж ловила на собі його зацікавлені погляди. Хоча навряд чи він дивився на мене саме як на жінку. Такі, як я, і поряд не стоять із такими, як Гордаш. Ми — різні вагові категорії, різні світи, різні види… Лише одна людина в цьому світі повторила сценарій Попелюшки — моя Міла. Але, як-то кажуть, раз на рік і палиця стріляє.

Та й Кирило не такий, як Гордаш. Він сильний, справедливий і зрозумілий. Я ніколи його настільки не боялася, настільки на ньому не зациклювалась. А від Гордаша ще з першої нашої зустрічі мої нутрощі буквально скрутило спазмом, а в голові завила сирена: небезпека! Небезпека!

І сьогодні ця небезпека наблизилася до мене катастрофічно близько. Саме тоді, коли я маю зосередитися геть на іншому. На Даньці, на Валєрі, який остаточно з'їхав із глузду…

Я розплющую очі і дивлюся на розмиті вогні нічного міста за тонованим склом.

І найстрашніше зараз не те, що Іван Гордаш вирішив пограти мною на нервах мого боса. Найстрашніше те, що там, на порозі, вдихаючи його запах і слухаючи цей оксамитовий шепіт... я на якусь хвору, божевільну секунду справді захотіла дізнатися — як це насправді: бути його.