Розділ 2

Мене кидає в жар. Це жарт. Звісно, це просто дурний жарт двох самовпевнених босів. Але від того, як темнішає погляд Івана, як він вимовляє «саме ця», у кабінеті стає катастрофічно задушливо. Він дивиться так, ніби ми тут самі, і він уже все вирішив.

— Гордаш, Поліна не продається. Вона моя права рука, нога і голова. Якщо її не буде, я на роботі засиджуватимусь допізна, і Міла буде незадоволена. А мою дружину в гніві краще не бачити.

— Охоче вірю. Але б'юсь об заклад, я таки знайду спосіб, як переманити до себе Поліну. Такі працівники на вагу золота.

— Обійдешся, Гордаш. Поліно Сергіївно, не слухайте цього рейдера, він сьогодні не в гуморі, — добродушно сміється Раєвський, повертаючись до екрана. — Можете йти.

— Д-дякую... — ледь вичавлюю з себе.

Щоки печуть. Здається, до них щойно приклали розпечене залізо. Круто розвертаюся на підборах і майже вилітаю з кабінету. Але навіть за зачиненими дверима, крізь щільний шар матового скла, продовжую відчувати спиною той важкий, пропалюючий погляд.

Падаю в своє робоче крісло, притискаючи долоні до палаючих щік. Жарт. Це був просто чоловічий жарт. Але від згадки про те, з якою хижою впевненістю Гордаш кинув це своє «я знайду спосіб», по тілу розливається гаряча хвиля. Самовпевнений, нахабний грубіян. Думає, що може прийти і просто купити мене, як черговий вигідний актив? Забрати, привласнити? 

Від цієї думки мало б стати гидко, але замість праведного гніву низ живота раптом стягує тугий, зрадницький спазм. Відчути на собі владу такого чоловіка... Господи, Полю, про що ти думаєш?! У тебе неадекватний колишній от-от виб'є двері в життя, а тебе кидає в жар від погляду босового партнера.

Хвилин через двадцять двері відчиняються. Іван виходить першим. Навіть не дивиться в мій бік, наче й не було тієї розмови. Рівним кроком прямує до ліфтів, кивнувши на прощання, і зникає.

Решта дня зливається в одну суцільну натягнуту струну. Сиджу за монітором, клікаю мишкою, але літери пливуть перед очима. Постійно смикаю телефон. Валєра мовчить. Ні повідомлень, ні дзвінків. Від цієї мертвої тиші нудить. Краще б він прийшов, краще б я знала, звідки чекати удару. А так... кожна хвилина розтягується у вічність.

Замість обіду вливаю в себе третю чашку кави. Намагаюсь проковтнути якесь печиво, але воно дряпає горло сухим картоном. Не лізе.

Ближче до третьої не витримую. Набираю Тамару Василівну. Довгі гудки б'ють по нервах.

— Слухаю. 

— Це я, — голос зривається. — Все нормально? Данька як? Ніхто не дзвонив у двері? 

— Спить твій малий, не вигадуй. Нікого не було. Працюй давай.

Короткі гудки. Видихаю, впускаючи в легені трохи спертого офісного повітря.

Ледь доживаю до кінця робочого дня. Рівно о сьомій двері кабінету відчиняються. Раєвський виходить у приймальню, на ходу втомлено послаблюючи вузол краватки.

— Поліно, на сьогодні все. Збирайся до сина. 

— Але ж ви ще залишаєтесь... — автоматично підводжуся. — Мені зробити вам каву? 

— Ні, я зараз чекаю Івана. Ми застрягнемо надовго, розмова неформальна, тож каву ми собі якось самі наллємо, — добродушно усміхається. — Біжи додому.

Я механічно вимикаю комп'ютер, згрібаю речі в сумку.

За вікнами вже глуха, чорна темрява. По склу з розмахом луплять краплі. Почалася злива.

Спускаюся на перший поверх. Величезний хол бізнес-центру майже порожній і від того здається ще холоднішим. Тільки охорона на турнікетах і приглушене вечірнє світло.

А ще — Гордаш.

Мій крок збивається. Значить, щойно приїхав. Він стоїть неподалік ліфтів, до мене напівбоком. Розмовляє по телефону. 

Втягую голову в плечі, наче це може зробити мене невидимою. Швидко, майже перебіжками, прямую до стійки охорони.

— Добрий вечір, Артеме, — голос тремтить, видаючи всю денну параною. — До мене сьогодні... ніхто не приходив? Ніхто не питав? 

Охоронець здивовано відривається від моніторів. 

— Добрий вечір, Поліно Сергіївно. Та ні, тихо сьогодні. А що, мали проблеми бути? 

— Ні-ні. Все добре. Просто... дякую.

Відвертаюся від турнікетів і раптом... спину наче окропом обдає. Між лопатками пече так сильно, що хочеться зіщулитися. Мені не треба обертатися, щоб знати. Моя шкіра сама зчитує цей погляд, реагуючи розсипом дрібних сирот.

Гордаш закінчив розмову. І зараз дивиться просто на мене.

Пришвидшую крок. Майже біжу до виходу. Тільки б не озирнутися. Тільки б не зустрітися з ним очима. У голові набатом б'є його ранкове «Мені потрібна саме ця».

Навалююсь на важкі скляні двері. В обличчя миттєво шмагає холодний, вологий вітер. Злива стоїть непроглядною стіною, перетворюючи вулицю на місиво з води і відблисків ліхтарів.

А я без парасольки. В одній тонкій шифоновій блузці та легкому тренчі.

Завмираю на порозі. Розумію, що до метро доведеться просто пливти.

І раптом просто з-за моєї спини, буквально над плечем, виринає велика чоловіча рука. Впевнено перехоплює ручку дверей, відчиняючи їх ширше.

Мене миттєво накриває хвилею гарячого тіла. Терпкий, дорогий запах дерева і чорного перцю. 

— Підвезти? ― низько, вібруюче лунає просто над моїм вухом, змушуючи серце зробити кульбіт і провалитися кудись у шлунок.

Різко обертаюся. Іван стоїть впритул. Так близько, що я ледь не втикаюся носом у цупку тканину його темного пальта.