1.2

Обережно, щоб не розбудити Даньку, дістаю його. Повідомлення від контакту, який я відразу після втечі підписала «Козел».

«Я знаю, де ти працюєш, Полька. Треба завітати у гості. Перевірити, хто треться біля моєї баби».

Кров холоне в жилах. Кімната перед очима починає крутитися.

Якщо Валєра прийде туди… Якщо влаштує скандал у центральному холі чи, не дай боже, прорветься на поверх керівництва — це кінець.

«Ти забув, я вже давно не твоя. І тим паче не баба», — відписую гарячково.

Насправді, попри гострі слова, мене охоплює жах. Ну якого дідька після стількох місяців повного затишшя він згадав про нас?!

Опускаюся на край ліжка, міцно притискаючи до себе сплячого Даньку. Залишок ночі я не стуляю очей. Просто сиджу поруч із ліжечком сина, слухаючи його рівне дихання, і прокручую в голові найгірші сценарії.

Ранок зустрічає мене свинцевою втомою і сірим небом за вікном.

Збираюся на автопілоті. Наношу товстий шар консилеру під очі, щоб приховати темні кола. Волосся збираю в ідеально гладкий пучок. Натягую строгу білу блузку та спідницю-олівець. О восьмій ранку передаю сонного і нагодованого Даньку Тамарі Василівні.

— Гроші я залишила на тумбочці, — глухо кажу, не дивлячись їй в очі.

— Бачу, — сухо відповідає, вправно перехоплюючи малого. — Ти виглядаєш так, ніби всю ніч вагони розвантажувала. Дивись, щоб на роботі не впала. І пам'ятай нашу вчорашню розмову.

— Я пам'ятаю.

Вилітаю з під'їзду і мчу до метро. Хоча кожен перехожий, кожен чоловічий силует у куртці змушує мене здригатися.

В офісі нарешті переводжу подих. Стабільна рутинна робоча обстановка напрочуд заспокоює. Звично вмикаю кавоварку, перевіряю розклад Кирила Андрійовича, розкладаю документи на його столі.

О дев'ятій нуль-нуль двері приймальні відчиняються.

Кирило Раєвський заходить швидким, упевненим кроком, який я давно навчилась розрізняти на слух. А поруч із ним...

Моє серце пропускає болісний удар і на мить завмирає.

Разом із моїм босом заходить Іван Гордаш. Раєвський — власник цієї компанії, а ще він чоловік моєї Міли, і я давно звикла до його подавляючої владності. Але Гордаш... Гордаш діє на мене зовсім інакше.

Повітря в приймальні ніби автоматично підлаштовується саме під нього. Він не підвищує голосу, не робить різких рухів, але ця його важка, подавляюча впевненість миттєво заповнює собою весь простір, витісняючи кисень і примушуючи моє дихання збитися.

Він на ходу розстібає ґудзик темного піджака, і цей звичайний чоловічий жест мимоволі приковує мій погляд. До широких плечей, до вузла дорогої краватки. Іван ледь помітно веде плечима і недбало відкидає з чола темне пасмо. Мої пальці під столом судомно стискаються — так різко і недоречно виникає бажання дізнатися, яке те волосся на дотик. Жорстке чи м'яке?

Щоразу, коли він з'являється в офісі, мені стає катастрофічно тісно у власній шкірі.

— Доброго ранку, Поліно, — рівно кидає Раєвський, не зупиняючись. — Дві кави в кабінет. Через десять хвилин нікого не впускати і не з'єднувати.

— Доброго ранку, Кириле Андрійовичу, — швидко підводжуся з-за столу, інстинктивно випрямляючи спину.

Раєвський проходить у кабінет, а Іван зупиняється. Його погляд — темний, пронизливий, майже фізично відчутний — повільно ковзає по моєму обличчю. Він ніколи не дозволяє собі зайвого, жодних сальних натяків чи порушення субординації, але від того, як він на мене дивиться, всередині все стягується у тугий гарячий вузол. Мене кидає в жар.

Якимось незбагненним чином він помічає те, що я так старанно ховала під косметикою. Гордаш ледь помітно примружується. Його погляд опускається до моїх рук, якими я, до побілілих кісточок, вчепилася в край стільниці.

— Доброго ранку, Поліно, — лунає його низький голос із тією самою легкою хрипотцою, від якої по спині щоразу біжать сироти. Він неквапливо поправляє манжет білосніжної сорочки, не розриваючи нашого зорового контакту.

— Доброго ранку, Іване Ростиславовичу, — ледь чутно видихаю, змушуючи себе опустити очі. Бо витримати цей тягучий погляд просто неможливо.

Він стоїть нерухомо ще кілька довгих секунд. Здається, від напруги між нами зараз заіскрить монітор. А потім мовчки розвертається і йде за Раєвським у кабінет.

Важкі двері зачиняються.

Я з шумом видихаю повітря, про існування якого навіть не підозрювала. Готую каву. Ставлю чашки на тацю, намагаючись вгамувати тремтіння у пальцях. Кожне брязкання посуду здається мені оглушливим.

Відчиняю важкі двері кабінету. Кирило щось швидко друкує на ноутбуці, навіть не підводячи голови, коли ставлю перед ним еспресо.

А от Гордаш... Він сидить у гостьовому шкіряному кріслі, розслаблено відкинувшись на спинку, і спостерігає за мною. Наче здоровенний хижак за маленьким беззахисним кроликом.

А кролику… кролику конче треба підійти до цього хижака…

Пересилюю себе — ну не з'їсть же він мене, хоча іноді здається, що справді готовий проковтнути цілком. Ставлю чашку на скляний столик перед ним. Порцеляна тихо брязкає об блюдце. Нахиляюсь, мимоволі опиняючись настільки близько, що втягую носом його парфуми. Від нього пахне чимось неймовірно манким — терпкий деревний аромат із ноткою чорного перцю. Голова йде обертом.

Він не відсторонюється. Навпаки, трохи схиляє голову, і його погляд ковзає від моїх нервово стиснутих пальців до лінії шиї, затримуючись там на секунду довше, ніж дозволяють будь-які ділові стандарти.

Я швидко випрямляюсь, відчуваючи, як пульс починає лупити у скронях, і роблю крок назад, щоб вирватися з його магнітного поля.

— Смачного, — видавлюю з себе завченою професійною інтонацією, збираючись відступити до дверей.

— Слухай, Раєвський, — раптом лунає глибокий, оксамитовий голос Івана. Він бере чашку, але дивиться не на свого партнера, а прямо на мене. — Віддай мені свою асистентку.

Мої ноги приростають до підлоги. Здається, я навіть дихати перестаю. Що він верзе?!