Розділ 2

– Привіт, Леро, – насупився Данило, поглядаючи на мене. – Ти чого?

– Та нічого, просто очі вітром надуло, – я швидко закліпала й потерла повіки рукавом.

Не хотілося, щоб він розгледів мої сльози й запідозрив щось зайве. Ми з Данилом вчилися в одному класі, а жив він поверхом нижче. Я часто помічала його на цьому підвіконні: здається, це місце служило йому притулком, де можна посидіти в тиші й подумати про своє. Наша половина під’їзду була тихою, сусіди тут майже не ходили, і зазвичай ми були тут самі. Але зараз він мене так безцеремонно викрив.

– А ім’я цього «вітру» – Богдан? – усміхнувся він.

– Все-таки бачив? – я надула губи, підійшла ближче і втомлено притулилася спиною до прохолодної стіни.

– Ну, бачив, як ви повз проходили. Що було далі – не знаю, – знизав плечима він, відкинувши голову назад і спираючись об підвіконня.

Я нервово посміхнулася. Данило був симпатичним хлопцем, але в школі ми не спілкувалися. Хоч наші парти й стояли поруч, ми ніби існували у паралельних світах. Зате тут, на сходовому майданчику, іноді перекидалися парою фраз, і навіть кілька разів він брав у мене домашку з математики.

Наскільки я знала, Данило входив до тієї самої компанії, що й Богдан – був таким же популярним хлопцем, за яким сохнула половина паралелі. Я ж завжди трималася в тіні, захоплена навчанням... ну і думками про Богдана.

Тому в їхню тусовку ніколи не лізла. Але зараз, дивлячись на Данила, я раптом подумала, що спілкуватися з ним чомусь набагато простіше і приємніше, ніж із тим самозакоханим придурком, який мене щойно так принизив.

– От і не треба тобі знати, – відмахнулася я, нервово розправляючи довге, злегка накручене для вечірки волосся. – До речі, а ти чого на тусовці не був?

– Та я з дому втік, мені точно було не до гулянок, – кинув Данило, і його погляд на секунду ковзнув по моїй фігурі.

Я якраз розстебнула пальто, стоячи перед ним у тій самій гарній сукні та чобітках на невисоких підборах. І в його очах промайнув непідробний інтерес.

– Втік? Чого так? – поцікавилася я.

– Допит із пристрастю? – засміявся він, але все ж відповів: – З батьком посварився. Забий, у нас це стабільно раз на тиждень буває.

– Розумію. Я теж із батьками вічно цапаюсь, вони мене зовсім не слухають, – знизала я плечима і мимоволі глянула на годинник. Повертатися у квартиру і залишатися наодинці зі своїми думками зовсім не хотілося. – А сьогодні через що?

– Оцінки з геометрії йому мої не подобаються, я психанув і все йому висловив. Не став слухати нотації у відповідь – просто взяв і звалив на кілька годин. Заспокоюся і повернуся, – кинув він з усмішкою. – До речі, ти ж у геометрії шариш? Можеш виручити? А то скоро контрольна, а я в цій темі взагалі нічого не розумію.

Я скептично смикнула плечем:

– Ну, в принципі, можна спробувати.

– О, це чудово, – Данило піднявся з підвіконня і ступив назустріч.

Він був на голову вищий за мене, і мені довелося злегка задерти підборіддя. Поруч із ним чомусь не було того задушливого хвилювання, яке вічно сковувало мене поруч із Богданом. Навпаки, ставало спокійно.

– Тоді завтра спишемося, – усміхнувся він, недбало відкинувши з чола темне пасмо.

– Ну давай.

Може, завтрашня геометрія дійсно допоможе мені викинути з голови весь цей вечірній сором. А поки я попрощалася, зайшла у квартиру і вирішила, що все-таки дозволю собі поплакати пів годинки – чисто про всяк випадок, щоб на душі стало легше.

Оновлення щодня о 7:00.

Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити:)