Розділ 11

Амелія

Мене пробирає відчай. І проблема не так у Сніжані та її схибленості на стосунках, як у розмові, яку я випадково підслухала на роботі. Я знала, що наша завідуюча – любителька перемити кісточки усім та вся, проте навіть не здогадувалася, якою огидною та жорстокою вона може бути. 

Саме тому мені потрібно терміново виправити це все, аби люди припинили мене діставати, а я сама не почувалася білою вороною. Прохання про допомогу у Марка – це лише початок. Я мушу бути сміливою та витривалою. Мушу змінити себе, вигнавши кляті страхи, стати новою Амелією, яка насолоджується присутністю чоловіка, а не тремтить, боячись глянути в очі. 

Напевне, я вивалила на нього занадто багато. Мабуть, не варто було отак одразу. Хоча це лише невелика частинка того, про що я збираюся просити Марка. Тому поки він розгублено вдивляється у моє обличчя, подумки проговорюю те, що казатиму трохи згодом.

– Я не можу говорити за всіх, але підозрюю, що деякі чоловіки... Можливо, навіть більшість з них справді звертають увагу на тіло в першу чергу. А щодо нашої ситуації, то вона не зовсім типова. Я зрадів, побачивши тебе… неймовірно зрадів, – на його обличчі з'являється тепла усмішка, від якої у грудях все завмирає. – Для мене наша зустріч – повернення у минуле, де я був значно щасливішим, ніж у теперішньому. Часом здається, що тебе послали вищі сили, аби я міг усе змінити.

Він ще більше занурюється у власні думки, поки я нервово розминаю холодні пальці, боячись того, чим завершиться наша сьогоднішня зустріч. Він же не відмовить мені? Гадаю, від такого взагалі не відмовляються…

– Перш за все тобі потрібно довіритися тому, хто перед тобою. Повірити у те, що чоловік, якому ти подобаєшся, не збирається заподіяти тобі шкоди. Звісно, не варто погоджуватися на сумнівні пропозиції на кшталт прогулятися в темному парку. Обережність не зашкодить. І так, розчарування бувають, бо ніхто не ідеальний, – відвівши погляд, Марк хитає головою та хмуриться, але потім знову дивиться в очі так пильно, що я ледве витримую його погляд. – Але, повір, у тебе абсолютно точно можна закохатися і справа зовсім не в тілі. Ти сяєш навіть тоді, коли засмучена, і це привертає увагу. 

Здається, що моє серце біжить марафон. Воно так швидко б'ється, що навіть Маркові, напевне, помітно та все зрозуміло. Я не маю слів, щоб описати свої почуття, не вистачає духу, щоб вимовити хоча б слово. Просто дивлюся на чоловіка, що сидить навпроти мене з усмішкою на вустах, і розумію, що закохуюся. Вперше у житті закохуюся, бо мені відчайдушно хочеться, аби ті слова були промовлені не просто так, не для того, щоб підбадьорити мене. 

– Усі твої страхи тут, – тепла долоня лагає на мою скроню, – з ними можна розібратися лише тобі самій, але я з радістю допоможу. Покажу, що не варто боятися. І, звісно, поділюся секретами, як справити враження. Найперше – впевнений спокусливий погляд, – він відкидається на спинку дивана й дивиться на мене так хитро, ніби знає усі мої секрети. – Якщо зможеш приворожити чоловіка одним поглядом, то він твій.

"Я зможу! – запевняю себе. – Зможу! Зможу!"

Ледь-ледь примруживши очі та задерши підборіддя, дивлюся на Марка, намагаючись просвердлити у ньому дірку. Не кліпаю, усміхаюся, як на мене, надто широко, але нічого з цим поробити не можу.

Марк схиляється до мене, спершись ліктями на стіл. Схиливши трохи на бік голову, посміхається якось трохи зухвало. Очей не відводить. Я теж.

Копіюю його позу і відстань між нами значно зменшується. – Трохи серйозніше, – просить він, мабуть, натякаючи на мою широченну посмішку.

– Добре, – шепочу й припиняю всміхатися. Губи прочинені, серце б'ється, мов навіжене. Наші обличчя так близько одне до одного, що мені перехоплює подих. Знаю, що мої щоки червоні, відколи сіла за цей столик, але мені до вподоби ця гра у "витрішки", тож я не припиняю роздивлятися дивовижні очі Марка. Хоч його зіниці добряче розширені все одно бачу в них щось таке близьке мені, таке тепле… ніби саме те, чого мені не вистачало усе життя.

– Чудово, – каже він. – Я весь твій.

Мені хочеться засміятися від сум'яття та сорому, проте я просто не можу зруйнувати цей чарівний момент. Так добре поряд з ним, що я готова сидіти тут вічність. 

– Можна тебе поцілувати?

Його запитання – ніби грім серед ясного неба – ошелешує, розриває мене на частини від почуттів, які раптово вулканом хлинули з глибин тіла й душі. Але я вперше в житті сама цього хочу.

– Так, – промовляю одними губами. 

Не зволікаючи, Марк схилається ближче й, поклавши на мою шию долоню накриває мої вуста своїми. Повільно цілує, викликаючи трепет у грудях, проводить кінчиком язика по губах. Я невміло відповідаю на поцілунок, заплющивши очі. Дуже боюся видатися недосвідченою, надто незграбною, але не припиняю це. Мені подобається відчувати його губи.  Подобається, як сильно б'ється моє серце, вистрибуючи з грудей. У мене навіть трохи паморочиться в голові та тремтять руки. Але те, що робиться всередині – в грудях, внизу живота… ніби почуття ожили та вимагають негайно вибратися на волю та дістатися серця Марка, щоб назавжди бути з ним.

Через деякий час Марк відпускає мене та відсторонюється. Не можу прийти до тями. Все ще охоплена ейфорією від поцілунку, так і сиджу із заплющеними очима та усміхаюся. 

– Ти не боїшся, – його голос звучить трохи інакше, мабуть, все через поцілунок, і я знову відчуваю, що червонію. Розплющивши очі, усміхаюся, а потім відводжу погляд.