Розділ 10

Марк.

Я знову приїхав до дитячого садочка, де працює Амелія, тільки цього разу із квітами. Я не уявляю, як все пояснити їй. Та гадки не маю, як маю обґрунтувати чому приперся з букетом, але коли проїжджав біля квіткового, пригадав, як у дитинстві Амелія скаржилась, що батько дарує мамі квіти лише на восьме березня. І замріяно промовила: “Ніколи в житті не вийду заміж за чоловіка, який даруватиме квіти лише на свята!”. 

Але чим ближче до моменту, коли дівчина має вийти з будівлі, тим більше нервую. Я геть втрачаю здоровий глузд. Минулого разу, ледь не проговорився про свої почуття. Почав молоти якусь дурню, намагаючись переконати її дати шанс ще до того, як закохається. Адже я не хочу її залишати!!! Проте відмінно знаю, що Амелія в мене не закохана. Тому і почав мудрувати, схиляючи дати шанс чоловіку проявити себе. 

А тепер думаю – чим взагалі думав? Дивно, як взагалі не подумала, що я дурнуватий та не виставила за двері. Мали легенду складати, а мене у філософію потягнуло. Але я нічого не можу з собою зробити. Я хочу бути поряд із нею. Хай навіть, як друг. Хай, як фіктивний хлопець. Та будь-хто, аби знаходитись поряд, торкатися до неї, бачити, чути її голос, спостерігати за тим, як замріяно усміхається, розповідаючи про побачення мрії. Я потребую її. І якщо у підлітковому віці не усвідомлював всього, то зараз розумію, що я кохаю її. Досі. Навіть сильніше, ніж тоді. 

Та сказати цього не можу.

Принаймні, поки не розберуся з роботою та не буду спокійним щодо усієї брудної правди, яка тут прихована. Я мав би розповісти. Та Амелія уже після слова “ескорт” заблокує мене та почне оминати. Тому я мушу зробити все тихо… а потім. Потім просто почати нормальне життя. Життя, яке Амелія зможе прийняти. 

“А з якого дива ти вирішив, що потрібен їй?” – кричить внутрішній голос. Та я його ігнорую, розуміючи, що ладен бути просто другом. Але хочу бути щирим із нею. І коли дівчина виходить з будівлі, я хапаю букет та виходжу до неї. Амелія помічає мене не одразу. Вона виглядає сьогодні якось інакше… сердита, або ж засмучена. Але щойно її погляд зупиняється на мені, вона заклякає, розгублено бігаючи очима від мого обличчя до квітів, які тримаю в руках і розуміючи, що варто самому підійти – роблю перший крок. Зупиняючись, простягаю їй квіти і перші кілька митей, дівчина не бере їх, а потім червоніє та забирає букет, промовляючи ледь чутне: “Дякую”.

– Вечеряти, чи може прогулятися? – запитую, щойно Амелія сідає в автомобіль, але замість відповіді вона лиш заплющує очі та важко зітхає.

– Я нікуди не хочу. Дай мені кілька хвилин аби заспокоїтися. 

– Проблеми?

– Якщо так можна називати людей, то так, – виїхавши з двору садочка, розумію, що їй не завадить просто опинитися у спокійному місці, тому везу Амелію до набережної, де й розташована моя улюблена кавʼярня. Там завжди малолюдно, тихо та спокійно. А вид на нічну набережну, осяяну ліхтарями, особисто мене завжди заспокоював.

І вже сидячи за столиком, вона зачаровано розглядає гілочки евкаліпту, протеї та ще якісь там гілочки, назв яких я не запамʼятав. Не певен, чи їй сподобались квіти, але мені здалось банальним дарувати їй троянди, чи щось стандартне. 

– Розповіси?

– Мене все дістало, – ховаючи обличчя у долонях, вона втомлено потирає очі та відводить погляд, зосереджуючись на пейзажі за вікном. Її голос лунає тихо та приглушено, але я вслухаюсь у кожне слово, бажаючи дізнатися про неї все, – сьогодні знову телефонувала Сніжана! Я вже заблокувала її номер, номер її чоловіка. А вона зателефонувала з телефона подруги! Ну ти уяви? І я їй кажу, що зайнята, а вона продовжує торочити, що всі обирають подарунок класній і я маю висунути ідею. Як впала на вуха з тим своїм “сімейним щастям” поки я намагалась вгамувати дітей, вона мені розповіла, як зі своїм “Сашунчиком” познайомилась, як він їй пропозицію робив. І все допитувалась про мого хлопця. А я? Що я можу сказати? Господи, та я навіть не знаю, як розповідати про таке.

Дівчина різко обертається до мене та з відчаєм у голосі промовляє:

– Навчи мене! Навчи мене поводитися з чоловіками. Що в мені не так? Чому я така? Невже усе своє життя я лиш те і робитиму, що ховатимусь від поглядів та почуватиму себе не вартою нормального? Чому інші можуть це, а я ні? Навчи мене спілкуватися з чоловіками. 

Я застигаю, спантеличений її неочікуваною рішучістю та відчуваю, що щось йде не так. Я знав, що її прохання не просто так. Але лише зараз усвідомлюю, що готую її… для іншого? Для когось, хто чудово підійде такій, як Амелія. Для нормального та правильного, який зробить її щасливою. І я маю це зробити. От тільки не хочу! Егоїстично не хочу, аби дівчина знайомилася з кимось іншим та була з ним!

– Що ти хочеш знати? – опускаючи погляд, вона нервово зминає серветку, відсуваючи горнятко із кавою та тарілку з вафлями. Важко зітхає та все ще не дивлячись у очі, промовляє:

– На що ви звертаєте увагу, коли бачите жінку? От що ти першим помітив, коли побачив мене? Які у тебе були думки? Ти ж знаєш… моя мама. І тато. І всі родичі… і я не знаю як. Але ж не все життя так. Я ж не хочу. Не те, щоб я хотіла щось таке. Але хоч не боятися. Бо досі памʼятаю ті настанови, що чоловік перш за все бачить лише тіло. Але ж це не так? Правда?

І помічаючи відчай у її прекрасних очах, я не знаю, що відповісти. Я можу розповісти, що щойно побачив її – відчув, як земля з-під ніг йде. Як моє серце вистрибує з грудей, а очі не вірять у те, що це не марення. Але я ж налякаю її такою відвертістю. Так не можна. Це ж Амелія.