Розділ 9

Амелія

– Отже… думаю, варто сказати правду – що ми знайомі з дитинства.

Доївши бургери, які взяли з собою, сидимо навпроти одне одного на моїй кухні.

Мені стало значно легше знаходитися поряд з ним, дивитися в очі, хоча доторки досі викликають приємне хвилювання. 

– Мені здається, цього буде недостатньо. Нехай знайомі із дитинства, але як почали зустрічатися? У який саме момент, ти зрозуміла, що шалено закохана в мене? 

Відчуваю, як щоки рум'яніють. Я що? Шалено закохалася? Щоб приховати сум'яття, встаю та вмикаю чайник.

– Я не… – затинаюся, розуміючи, що він не це мав на увазі. –  Можливо, краще почнемо з початку. Наприклад, випадкова зустріч… у театрі. Ти ходиш у театр? Ми могли б там випадково зустрітися і пригадати наше дитинство, а потім уже піти на побачення. Чи щось таке…

– Я не хочу здатися неввічливим… але це лунає якось штучно. Мов ми вигадуємо легенду. Не справжню. Тобто, ти не подумай, я знаю, що все це не навсправжки… але якби ми припустимо, зустрілися у дворі, коли ти приїхала до батьків і я б запросив тебе на каву. Як би ти відреагувала, після стількох років? Чи погодилась би?

Єдине, що чую – нагадування про несправжність усього цього. Зітхаючи, дістаю чашки та кладу в них пакетики з трав'яним чаєм.

– Навряд чи я погодилася б… – сумно відповідаю. – Але не тому що… Я втекла б. Я точно втекла б. І не важливо, хто був би на твоєму місці. 

Обернувшись, дивлюся на його обличчя. Він занадто красивий, щоб я могла сподобатись йому.

– Тоді як ти собі уявляєш момент, за якого ти б погодилась? Як вигладала б та мить?

Задумуюся на хвильку, покусуючи нижню губу. І бачу, що це привертає увагу Марка. 

– Напевно… Ймовірно, я б погодилася, якби закохалася в тебе, – слова самі злітають з губ.

– Але ж кохання не виникає просто так. Воно… це довгий процес. Тобі може подобатися людина. Викликати симпатію. Але саме кохання… воно дивне та незрозуміле. Воно визріває всередині, формуючись у те, що заведено вважати цим почуттям. Кохання, це коли ти приймаєш людину зі всіма її вадами… тож, не зрозумій мене неправильно. Але мені здається, що якби ти могла дати шанс, лише можливість продемонструвати мені. Тобто чоловіку. Абстрактному чоловіку, який викличе у тобі симпатію, продемонструвати свої почуття, позалицятися до тебе, то це могло б перерости у щось справжнє.

Він має рацію. Але якби ж усе було так просто. Якби мені не доводилося відчувати весь той сором, який втовкли у мою голову ще з юних років. Якби я хоча б трохи менше нервувалася в присутності чоловіків… Але якщо Марку виходить довіритися, то й іншим я змогла б, чи не так?

– Гаразд… гаразд. Тоді доведеться уявити, що я – це не я. Доведеться повірити, що я хоробра і насправді не уникаю чоловіків. Отже, ти запросив мене на каву? А що далі?

– Далі я б забрав тебе ввечері, відвіз в улюблену кавʼярню, де завжди мало відвідувачів, але варять найкращу каву у всьому місті та печуть неймовірне печиво. На фоні грає тиха музика, а поряд із вікном, біля мого улюбленого столика завжди яскраво горить штучне багаття. Мені здається, тобі б там сподобалось. Ти б розповідала мені про себе, а я, можливо, наважився б взяти тебе за руку. Я ж не якийсь йолоп на першому побаченні лізти до тебе цілуватися. Я ж джентльмен.

– А на другому? Ти б ліз цілуватися? Я б хотіла піти на концерт. Ммм… Наприклад, це могли б бути "Антитіла". Я ніколи не була на справжньому концерті. А ти? 

Мама завжди говорила, що порядним дівчатам там робити нічого. Однокласниці ходили, а я тихо плакала в подушку, дивлячись їхні фотографії в натовпі на фоні сцени з яскравими вогнями.

– Чесно кажучи, ніколи не був. Якось… не було часу. А якщо я тебе запрошу по-справжньому на концерт? Після того, як минеться твоя зустріч випускників, після всього цього. Чи погодилась би ти піти зі мною?

Поставивши готовий чай перед Марком, сідаю навпроти. Погляд падає на його пальці, які міцно стиснули ручку кружки. Та й сам він увесь, ніби завмер.

– Так, – відповідаю не роздумуючи, хоча не вірю, що це трапиться насправді. – Тільки з поцілунками попросила б зачекати. Не зрозумій мене неправильно… Мені це цікаво, але я ніколи не… Думаю, просто потрібен час, щоб звикнути.

Варто було б змовчати про свою недосвідченість, адже навряд чи такому чоловікові, як Марк сподобалося б жінка, яка нічого не вміє. Та навіщось я продовжую бути щирою. 

– Я ніколи не стану тебе ні з чим квапити, Амеліє. Просто повір мені. Але я хочу, щоб після того, як ця зустріч відбудеться… якщо ти не проти. Щоб ми… ну не зникали більше так надовго. Мені правда тебе не вистачало усі ці роки. Дуже.

Я просто киваю, відвівши погляд, і берусь за чай. Його слова викликають у мені стільки хвилювання, що вже не розумію, як поводитися далі та що взагалі між нами. Це якась дружба чи початок стосунків? Як це взагалі розпочинається у нормальних людей?

– То яке все ж твоє ідеальне побачення? Невже концерт? – схилившись над столом, він дуже ніжно доторкається до мого підборіддя, змушуючи поглянути на нього.

Я знаю відповідь на його запитання, адже неодноразово думала про це. Та вагаюся, чи варто розповідати, бо навіщо йому це? Ми взагалі збиралися вигадати легенду, а не говорити про побачення, яких, ймовірно, ніколи і не буде.