Розділ 8

Марк.

– Я вишлю тобі поштового голуба, – намагаючись якось заповнити цю незручну тишу, яка повисла між нами, кажу перше-ліпше, але на дівчину це не діє. Я картаю себе за цей хвилинний порив, розуміючи, що міг налякати її. Ну не йолоп? Лізти до Амелії! До Амелії! Це ж вона. Дівчина, яка навіть у моїх підліткових мріях була недоторканною квінтесенцією краси, невинності та витонченості. Що у пʼятнадцять, що зараз – варто їй зʼявитися на горизонті і я відчуваю, як земля йде з-під ніг. Я не відчував нічого подібного більше ніколи. І якщо раніше я вважав подібні думки та емоції непритаманними мені, гадав, що достеменно знаю все про жінок… то опиняючись поряд – втрачаю дар мови і почуваюся підлітком, який не розуміє куди очі подіти.

– Сеанс невдовзі почнеться, – її голос вириває мене із думок. І обернувшись, я бачу, як Амелія вимикає кавоварку, яку я забув вимкнути та все ще не підводячи очей, прямує до виходу. 

– Пробач, що не попередив. Я гадав, що так буде краще. Аби ти звикла, – схоже, я сам переймаю її манеру розмови, коли нервуюсь. Адже як ще пояснити те, що не здатен двох слів до купи зліпити? 

– Просто не роби цього, – обернувшись до мене, дівчина завмирає, але продовжує сміливо дивитися у обличчя. Мов ця спроба поцілувати її, змусила вилізти із панцира та поглянути в очі страхам, – я щось вигадаю із тим, аби пояснити чому ми… не цілуємося. Але хоч твоє сумління буде чисте перед дівчиною. Краще… дотримуватися дистанції.

Вона виходить з квартири, прихопивши пальто… поки я намагаюся зрозуміти – перед чиєю дівчиною мені має бути соромно? Вона що – бачила мене з кимось із клієнток?!

– Про кого ти? – вийшовши із підʼїзду, Амелія зупиняється і кілька разів глибоко вдихає, мов намагається опанувати себе. І лише після цього обертається до мене, із викликом дивлячись в очі. І від цієї різкої зміни спокою та впевненості у зеленій безодні, я заклякаю, відчуваючи, як глибоко у грудях підіймається незрозуміле відчуття захвату цією дівчиною.

– Я не терплю двох речей, Марку. Брехні та зрад. І розумію, що ти погодився на усю цю авантюру лише тому, що я – твоя стара знайома. Я знаю, що у тебе хтось є і ти маєш повне право не казати мені про неї. Але я ніколи не буду тією, із ким зраджують. Навіть, якщо сама про це попросила. Тому, будь ласка, не змушуй мене почуватися ще більш жалюгідно, пояснюючи це все. Не змушуй картати себе, коли наша угода добіжить кінця і кожен із нас повернеться до свого нормального життя. До того життя, яким воно було до дзвінка Сніжани. 

– В мене нікого немає, – випалюю на одному подиху. намагаючись переконати її, або ж вгамувати власне сумління, яке кричить у надрах свідомості: “Є, Марку. І ти це знаєш. Тричі на тиждень у тебе є жінки, з якими ти проводиш час. Будь відвертим бодай із собою”. Та ігноруючи все це, хочу, аби Амелія мені вірила. Не знаю чому… але це важливо для мене. Я міг би припустити, що це відгомін старих, давно забутих почуттів. Але ні… це щось інше. Це не відгомін, а ціле відродження того, що я вважав давно мертвим. Я стільки років шукав відповіді на запитання, чому ж не зупинюсь та не почну нормальне життя, нормальні стосунки? Але лише зараз розумію – тому що завжди шукав її. У інших жінках, у випадкових перехожих. Я завжди шукав поглядом саме Амелію. Плекав надію бодай мигцем побачити її у дворі нашого будинку. Сподівався, що не все втрачено. І боявся цієї зустрічі так сильно, як ніколи і нічого досі. Адже що у дитинстві, що зараз… я не підходжу їй! Куди мені податися зі всіма цими почуттями, якщо я і досі не вартий її? Усі мої спроби змінити себе, життя та світ закінчувалися лише провалами. І попри все це – я досі не здатен вбити надії, яка живе в мені.

– Ти ж… вечорами зайнятий, – промовляє із недовірою, схиляючи голову на бік та пильно дивиться у мої очі, мов бажає прочитати у них відповідь. 

– Зустрічі. Робочі питання. Іноді доводиться працювати вечорами. Але можу заприсягтись, що у мене нікого немає, Амеліє. Якби я мав дівчину, то навіть заради єдиної своєї подруги не став би ризикувати стосунками, бо у мене теж є певні цінності та принципи, яким я не зраджую, – я бачу, як дівчина вагається, мов зважує усі “за” та “проти”, ухвалює це рішення, торгуючись із власним сумлінням. Та нарешті киває, відвертаючись і промовляючи тихе:

– Пробач. Погарячкувала. Просто… не знаю я, як правильно про це все говорити. От і подумала, що…

– Все гаразд. Я сам винен, бо не повідомив про це з самого початку, тож не вибачайся, – відчинивши для неї дверцята, допомагаю зручно вмоститися і лиш тоді сідаю на водійське місце, відчуваючи як відраза до самого себе розʼїдає зсередини, – якщо тебе щось цікавить – ти завжди можеш запитати про це прямо. Є речі… на які я не зможу дати відповіді. Принаймні, не зараз. Але це лише ті запитання, відповідей на які я не знаходжу сам. Проте, я не хочу, аби ти боялась розмовляти та увесь час міркувала, чи буде це доречним, чи ні. Просто будь собою. Ти й не уявляєш, яка ти дивовижна, якби ти лише могла побачити себе моїми очима – ти б зрозуміла це.

Амелія мовчить, відвернувшись до вікна і я навіть починаю жалкувати про сказане, хочу зупинитися на світлофорі та перепросити. Але кинувши на неї погляд, бачу, як вона усміхається, дивлячись на нічну вулицю, що пролітає за вікном. І я б усе віддав, аби навчитися читати її думки та дізнатися що ж приховується всередині цієї загадкової, тендітної дівчини? Які ще таємниці вона приховує у собі та як довго ця ілюзія щастя, яка є між нами, зможе тривати? 

Я боюсь того, що відбудеться, коли я стану їй непотрібен.